Зовні – вигуки проти режиму та футбольної збірної. Всередині – гучні оплески на підтримку гравців. Радість, коли Іран забив гол, двічі відновлюючи рівновагу й зрівнюючи рахунок із Новозеландією — 2:2.
У трибунах було тисячі іранських прапорів. Здалеку вони здавалися ідентичними, проте з близької відстані розкривали зовсім різні історії:
– Одні несли офіційний прапор Ісламської Республіки Іран.
– Інші демонстрували символ Лева і Сонця.
– Усі вони були одягнені в національні кольори Ірану.
Саме з таким внутрішнім протистоянням довелося зіткнутися футболістам: Іран всередині себе.
Із цією складністю погоджується Ірансько-американка Самане, яка мешкає в США вже понад десять років, і каже:
1. «Я тут, щоб підтримувати Іран, але не режим. Я сумую за своєю батьківщиною».
2. Вона зізнається, що розплакалась, почувши державний гімн Ірану.
Для Самане це особисте: батько поруч, а мати залишилася в Ірані через бюрократичні перепони та обмеження на поїздки, введені адміністрацією Дональда Трампа. Вона постійно турбується про маму й боїться повернутися на батьківщину.
Суперечності відчувалися протягом усього матчу:
– Коли Новозеландія вийшла вперед, частина глядачів, що виступають проти режиму, святкували, розмахуючи прапорами Лева і Сонця.
– Зовні стадіону політичні протистояння знову ставали центральною темою.
Так, Ніні, яка висловлюється щодо останніх домовленостей між Вашингтоном і Тегераном про припинення війни між США та Іраном, заявила:
– «Ми не хочемо жодних угод».
– «Народ Ірану заслуговує на зміну режиму. Лише в Тегерані на вулицях вбивали людей».
Фарімах, одягнена у футболку з емблемою Лева і Сонця, додає:
– «Ми не можемо нормалізувати те, що сталося в січні, через спортивну подію».
– «Ця команда не відображає волю народу Ірану».
Поруч стояв Куруш із імпровізованою петлею на шиї і пояснював:
– «Це символ проти страти сміливих і невинних людей в Ірані».
Він, як і багато інших незгодних зіграним матчем, вважає, що футболісти репрезентують не народ, а режим.
Водночас самі гравці цю позицію заперечують. Перед грою нападник Мехді Таремі заявив:
– Команда грає для всіх іранців — як тих, що залишилися вдома, так і тих, хто перебуває за кордоном.
– Вони уникають політичних провокацій.
Деякі вболівальники, які заходили на стадіон, підтримали цю думку.
Так, Ірансько-американський фанат Мустафа, незважаючи на напруженість між його рідною та країною проживання, переконаний, що футбол має об’єднувати людей:
– «Футбол — це про дружбу, культурні взаємозв’язки і вміння відкладати політику убік», — додав він, прямуючи всередину стадіону.
Цей матч, хоч і футбольний, виявився яскравим відображенням розколу в суспільстві Ірану. Іранці за кордоном підтримують свою історію, а всередині країни зіштовхуються з режимом. Люди, як Самане, готуються до можливих змін, але поки що це лише мрії. Чи об’єднає футбол? Може, але також нагадує, що зміни потребують часу. Це вплине на всі покоління, які знову мріють про вільну батьківщину.
Чи можливо, що представники влади Ірану все ж враховують думку іранців за кордоном, враховуючи таку сильну реакцію людей на трибунах? Як це вплине на відносини між урядом і емігрантами в найближчій перспективі?