Поважна старша львівська пані з бездоганною українською галицькою орфоепією розповідає, ймовірно, своїй сусідці, що вона щось придбала і завершує фразою: «нам хватить на двоїх». Як нині модно казати чи писати – нічого особливого, просто галицька українська мова. Чесно кажучи, був би доволі здивований, якби почув: «Нам вистачить на двох» замість «нам хватить на двоїх», оскільки таку форму можна почути переважно лише у якихось надто інтелігентних родинах із філологічним ухилом. Більшість галичан саме так і висловлюється — як згадана пані.
Щодо цього російського «хватить», що в розмовній мові галичан явно переважає українське «вистачить», пригадую, що моя бабуся, яка походила з Малої Виски Херсонської губернії (нині Кіровоградська область) і говорила типовою східняцькою говіркою, далекою від літературної української мови, все ж інколи кепкувала з цього зросійщеного «хватить». Коли хтось казав при ній «хватить» у значенні «вистачить», бабуся відповідала: «Як ухватить — та й побіжить».
Буквально цими днями одна львівська старшокласниця розповідає подрузі: «На прошлому тижні в нас ваПше не було цього урока». Яка багата сучасна українська мова, головно мова молоді! Замість застарілого, млявого «взагалі» існує розмаїття з багатющим динамізмом та семантичною різноманітністю:
– ВОПШЕ, ВОБШЕ,
– ВОПЩЕ, ВОБЩЕ,
– ВАПШЕ, ВАПЩЕ,
– ВОБЩЄ, ВОПЩЄ,
– ВААЩЄ, ВАПЩЄ.
Коментувати це зайве.
Перейдемо до загадкового лінгвістичного явища та проблеми, чому побутова мова українців-галицької частини так сильно зросійщена. Про це багато писали не тільки автори цього тексту. Щодо українців Наддніпрянщини, Сходу і Півдня України все зрозуміло й не потребує додаткових коментарів. Але Галичина — це справжня загадка, наче магічна. Які ж фактори вплинули на виникнення цього феномена?
1. Спадщина москвофільства.
Як не дивно, східняк Борис Грінченко дорікав галичанинові Іванові Франкові через велику кількість «кацапізмів». У мові української літератури та преси в Галичині XIX — початку XX століття відчутний вагомий вплив москвофільського зросійщення, що трохи зменшився в польський міжвоєнний період, але залишався суттєвим. Тодішня мова була далекою від канонічної літературної української. Однак вплив тієї мови на сучасний галицький український слід простежити дуже важко, якщо це взагалі можливо, бо основне змоскалення — спадок тоталітарного СРСР.
2. Інформаційний простір тоталітарного періоду.
У Львівських газетах за радянських часів близько 70% накладу було українською мовою, 30% — російською. Для прикладу, 1960 року україномовна «Вільна Україна» виходила накладом 88 тисяч примірників, тоді як російськомовна «Львовская правда» — 38 тисяч. Театральні постановки у Львові того часу розподілялися приблизно так: 60% україномовні, 40% — російськомовні. Проте кінофільми, які демонструвалися у львівських кінотеатрах, були лише на 10% українською, а на 90% — російською.
Щодо книжок у радянській Україні, то загальний наклад україномовних видань становив 63,5%. За кількістю назв російська частка перевищувала українську в середньому у три рази, що пояснюється великими накладами підручників, класичної літератури, масових видань українською, у той час як багато російськомовних книжок виходили малими тиражами. Оскільки населення більше полюбляло кіно, ніж книжки, це могло значною мірою вплинути на зросійщення галицької мови.
3. Росіянізація кінця 1970-х років.
У Львові почалася справжня вакханалія росіянізації — українська мова нахабно витіснялась із публічного простору. Старі й нові готелі ставали «гостинницями»: «Россия», «Днестр», «Турист», без жодних українських вивісок, оголошень, розпорядків чи газет. Новозбудовані кінотеатри отримували російські назви: «Октябрь», «Орлёнок». Медична установа на вулиці Радянської Конституції (тепер Василя Симоненка) мала назву «Детская поликлиника». На залізничному вокзалі оголошення супроводжували транзитні потяги російською, польською, чеською, але не українською. Касові зали ставали «Железнодорожные билетные кассы», поряд відкрилася «блинная» «У самовара» — усе це у Львові, якщо хтось забув.
Неонові написи «Львівторгреклами» пропонували придбати «львовский хрусталь», «львовские телевизоры», «львовские сладости». Під час виробництва цукерок на «Світочі» знищували українські обгортки заради переходу на російські. Газетні кіоски «Союздруку» перейменували на «Созпечать», де не можна було придбати вітальні листівки українською, натомість пропонувалися «С Новым Годом!», «Поздравляю!», «С днём рождения!». Це повторювалося майже на кожному кроці: «Вас обслуживает продавец» поруч зі «Книгой жалоб и предложений», у трамваях і тролейбусах — «Незакомпостированные талоны недействительны», в майстернях — «Производим мелкий ремонт обуви», з’явилися «Дома образцового быта», «Расчётные книжки за единые коммунальные услуги» тощо. Однак сумнівно, що це значно вплинуло на той рівень зросійщення львів’ян, який маємо зараз. Тож що ж дало справжній поштовх?
4. Навчання.
В україномовних школах Львова часів СРСР всі предмети викладали виключно українською, окрім уроків російської мови та літератури. У професійно-технічних училищах (1968-1969), де навчався автор, усе відбувалося українською, окрім викладача електротехніки з прізвищем Говоруненко, який розмовляв та викладав російською. Учні, однак, не намагалися розмовляти з ним російською. В університеті (1973–1978) викладачі різних національностей — євреї, росіяни, українці — теж викладали та спілкувалися українською.
5. Робота.
На будь-якому підприємстві, окрім вищих партійних чи адміністративних посад, мова спілкування не була вирішальною. На заводі «Електрон» (де автор працював у різні періоди), більшість робітників були українцями, говорили українською, але в лабораторіях і конструкторських бюро спілкування з російськомовними начальниками велося російською. Російська стала засобом «вибитися в люди» серед керівництва, особливо з початку 1970-х, коли галичан почали допускати до КПРС та управлінських посад. Для рядових робітників мова не відігравала значної ролі.
6. Побут і вуличні «тусовки».
У побуті мова не мала вагомого значення, але в хуліганських спільнотах панувала російська. Описує це львівський краєзнавець Ігор Мельник, який згадував, що в районі Академічної в 1950-1960-х роках дворовою мовою була російська, і українські хлопчаки переходили на російську, щоб бути частиною спільноти. Хоча були й винятки — у престижних львівських тусовках типу «Святий Сад» (1968-1982) спілкувалися виключно українською, навіть російськомовні хлопці змушені були говорити українською, щоб належати до них.
Кримінальний світ Львова за радянських часів спочатку говорив російською, але в 1980-1990-х роках кримінальні «стрілки» проходили українською, і злочинне середовище Українізувалося. Цікавий факт, що в сільських спільнотах, де було мало чи взагалі не було росіян, мовне зросійщення проходило успішніше, ніж у міських. Це відобразили Брати Гадюкіни в своїх піснях, показуючи скацаплену мову галицького селянина.
Надзвичайно складно визначити справжні причины потужного зросійщення мови галичан; навіть нині побутова мова випускників Львівської академічної гімназії та інших учбових закладів часто далека від ідеалу, і нерідко дуже низька за мовною якістю. Де і коли формувалися ці численні етно-лінгвістичні «шедеври» побутової розмовної мови з типовими для львів’ян висловами: «всьо», «куда», «туда», «сюда», «спереді», «ззаді», «ладно», «вопше», «канєшно», «слідуюча остановка», «форточка» та сотнями інших скацаплених слів і фраз — поки що залишається загадкою.
Можливо, колись поважні науковці — мовознавці, психологи, соціологи, історики — детально дослідять це явище. Наразі ж, незважаючи на те, що Галичина — дуже український і патріотичний регіон, де до 1939 року росіян було не більше, ніж на островах Тихого океану, чи не кожне третє-четверте слово у повсякденній мові простого народу має російське походження або є спотвореним російським словом. Можливо, настав час сказати: «хватить».
Якщо на цій сторінці знайдена помилка — виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
