На момент, коли Сандерленд ще мав статус міста — він офіційно став містом лише у 1992 році — це було зовсім іншим середовищем порівняно з тим, у якому виріс Грегуар. Народжений 1958 року в районі Токстет Ліверпуля в родині батьків з покоління Віндраш з карибського острова Домініка, він виховувався у Бредфорді, ще одному мультикультурному місті.
У той же час, за даними перепису населення, в 1981 році лише близько 1% з майже 300 тисяч жителів Сандерленда були афро-карибського походження.
Слід зазначити, що до 1978 року п’ята частина з 92 футбольних клубів Ліги не мала жодного чорного футболіста. Саме в цьому році Вів Андерсон з Ноттінгем Форест став першим гравцем з темним кольором шкіри, який отримав виклик до збірної Англії на рівні дорослих.
Грегуар пригадує:
– «Я знав тільки одного іншого чорношкірого хлопця у Сандерленді, він навчався в політехнічному інституті».
– «Вейн Ентвістл [білий нападник, який підписав контракт на 30 тисяч фунтів разом зі мною], який деякий час жив зі мною в одній кімнаті, був хорошою людиною, але це був доволі самотній період».
Гравець згадує про двох своїх колег по клубу, які допомогли йому почуватися комфортно в дебютному сезоні, коли він провів на полі вісім матчів за першу команду:
1. Боббі Керр — капітан команди, яка виграла Кубок Англії у 1973 році.
2. Мік Дочерті — досвідчений півзахисник.
Однак він відчув зміни в ставленні до себе у роздягальні влітку 1978 року, під час передсезонного туру в Кенії, коли відбулися кілька помітних інцидентів.
Перший випадок:
– Після одного з матчів на поле вибігли діти та почали оточувати одного з гравців команди.
– Після цього той футболіст підійшов до Грегуара, витер руки об його футболку.
– Грегуар охарактеризував цей вчинок як огидний, зауваживши: «Було таке враження, що він вважав, ніби ті діти хворі, і тому хотів витерти їхню хворобу на мене! Чому саме на мене? Чому через те, що я — чорний?»
Другий інцидент стався під час післяматчевого прийому у заможній білих родини із місцевого населення:
– Усі гравці вибудувалися в чергу для знайомства з господинею.
– Вона потиснула руки футболістам, розташованим праворуч від Грегуара.
– Потім вона обійшла його стороною і потиснула руку всім іншим.
Грегуар поводився стримано, але однозначно:
– «Я не став витрачати час. Спокійно вийшов з будинку й сів у автобус команди».
– «Я краще перебуватиму на вулиці серед левів та гієн, ніж залишатимуся всередині, коли мене так принижують».
– «Жодна людина не прийшла, щоб дізнатися, як я почуваюся, чи підтримати мене».
– «Тільки після того, як вони закінчили вечерю, сміх і жартування, усі повернулися на автобус».
– Він назвав цю поведінку ганебною, звернувши увагу, що образа, нанесена господинею, була образою і для клубу.
– «Там не було ні вірності, ні честі — я почувався покинутим».
Дуже вражає, як Грегуар описує свій досвід. Якби в Україні хтось із футболістів зіткнувся з таким, мені б було соромно за свою країну. Расизм, навіть побутовий, може зламати людину. Чому, коли йдеться про кольор шкіри, такі ситуації досі трапляються? Треба більше говорити про це, аби наступні покоління могли уникнути подібного.