Життя в зоні бойових дій та у відносно спокійних регіонах України з початку великої війни постає у різко вираженому контрасті. Цей контраст знайшов своє відображення в документальному фотопроєкті «Plus Plus: подвійна експозиція», створеному режисеркою Лізою Свириденко та військовим Єгором Самофалом.
Їхня співпраця унікальна: Єгор фіксує буденність та службу військових безпосередньо в зоні бойових дій, тоді як Ліза знімає мирне життя міст на ту саму фотоплівку, що пізніше проявляється в техніці подвійної експозиції. Найвдаліші знімки, які яскраво демонструють або контраст двох світів, або ж їхнє несподіване поєднання, увійшли до виставки, яка вже понад два місяці експонується у публічно-історичному просторі «Після тиші» у Львові. Відвідати її можна до 15 лютого. Кореспонденти Omega взяли участь у авторській екскурсії виставкою, поспілкувалися з Лізою Свириденко і пропонують ознайомитись з причинами, чому цей проєкт заслуговує на увагу.
### «Спробуймо поєднати ці світи»
Ліза Свириденко – київська режисерка, а її друг Єгор Самофал – юрист за освітою, нині бійць спецпідрозділу «Реванш». Об’єднує їх спільна пристрасть до фотографії. Вони разом відвідували фотопрогулянки, де обговорювали свої роботи.
– «Ми безупинно фотографували, на цьому будувалась наша дружба. Ми брали камери і виходили на прогулянки. У нас схожі уявлення про красу, що робить наше спілкування особливим. Саме Єгор подарував мені фотоапарат із функцією подвійної експозиції «в моменті». Я гуляла й фотографувала Київ, потім ми разом аналізували наші кадри. Коли прийшла проявлена плівка з подвійною експозицією, ми були вражені її ефектом», – ділиться Ліза.
Улітку 2024 року, після мобілізації Єгора Самофала, вони ухвалили створити спільний проєкт: Єгор знімав війну, Ліза – повсякденне мирне життя, на одну й ту саму плівку. Військовий спочатку фотографує свою частину, перемотує плівку назад, після чого режисерка, не знаючи деталей кадрів Єгора, робить другий знімок. Потім плівку проявляють із подвійною експозицією. Єдине правило – фотографувати горизонтально.
– «Ти перебуваєш на війні, наприклад, у Харківській області, а я – у Києві. Спробуймо накласти ці світи одне на одне», – згадує Ліза становлення проєкту «Plus Plus: подвійна експозиція».
Час зйомки однієї плівки варіюється залежно від обставин. Першу плівку Ліза знімала близько місяця через стрес та відчуття великої відповідальності.
– «Плівку з фотографіями готелю «Мир» я зробила всього за півтори години. Того дня я просто пішла на прогулянку й швидко використала всі 36 кадрів. З цього циклу в експозиції відбір був найбільшим», – розповідає режисерка.
З однієї плівки зазвичай виходить 10-12 так званих робочих кадрів.
– «Деколи плівки бувають менш успішними. Наприклад, одна з літніх. Тоді Єгор здебільшого був на полігоні, а не в бойових діях, а я не змогла передати потрібну атмосферу, тому з цієї плівки до виставки було відібрано найменше кадрів», – пояснює Ліза Свириденко.
### «Немає автомата – є фотоапарат»
Під успішними кадрами автори мають на увазі ті, що сприймаються без додаткових пояснень і не потребують глибокого контексту. Одним із таких є фото «Оранта».
– «Ми виходили проводжати побратимів на евакуацію, забирати ящики з мінами і переносити їх до наших позицій. Нам повідомили: «Небо чисте». У той момент хтось спереду крикнув: «Дрон!». Ми зайняли позиції по боках вулиці. Я вийшов без автомата, зате з фотоапаратом. Дивовижно, але міна впала прямо перед нашим побратимом, який ішов у колоні спереду, і не вибухнула. Я це все знімав. Особливо люблю фотографію з «Орантою» — вона була зроблена за три дні до цього випадку. Саме там, у місці, де зображена ікона Богородиці, і впала міна», – розповідає Єгор Самофал.
На цей кадр Ліза наклала зображення Оранти — ікони Божої Матері зі Софії Київської.
Інша робота, що стала центральною для львівської виставки, — «Око». На ній побратими Єгора несуть міномет через поле соняшників, а зверху Ліза сфотографувала око.
– «Ми готувалися зніматися з позицій, забирали міномет. Хлопці тягнули його через поле, яке на фото не видно, але це соняшник. Око, яке дивиться вічно, ніби Бог спостерігає за нами. Саме тому не страшно, і ми можемо воювати, робити ці фотографії», – пояснює військовий.
Глядач не завжди знає повний контекст фотознімків, проте загальна картина для нього зрозуміла. Важливим елементом є також кадрування.
– «Ми часто обговорюємо, що саме кадрувати і на чому робити акцент. Кожен із нас дбає про свою частину фотографії. Якщо Єгор пропонує обрізати щось важливе в моїй мирній частині, ми обмінюємося аргументами. Це не сварки, а жваві дискусії після отримання плівки. Спочатку ділимося емоціями, а потім фахово аналізуємо результат», – ділиться Ліза Свириденко.
### «Спершу ми нічого не планували»
Першу виставку проєкту провели влітку у київській книгарні «Сенс». З грудня її демонструють у просторі «Після тиші» у Львові, де побачити фотосерію можна до 15 лютого. Крім того, оновлену версію готують для Центру сучасного мистецтва Запоріжжя – відкриття заплановане на 7 лютого.
– «Із самого початку ми не планували масштабного проєкту. Мали намір дослідити, як ці дві реальності можуть поєднуватися. Спершу ми думали зробити київську виставку і на цьому завершити проєкт, оскільки на той час було готово три плівки. Проте після першої виставки з’явилися пропозиції створити фотокнигу, зокрема від видавництва Уляни Супрун «Arc». Для книги робіт бракувало, і нам було сказано, що цей проєкт можна розвивати роками. Нас це дуже надихнуло, і ми з Єгором вирішили продовжувати роботу», – розповідає Ліза Свириденко.
У січні режисерка провела авторську екскурсію виставкою, презентуючи нові роботи, серед яких фотографії дітей, що радіють вогникам ялинки у Львові. Ці світлини, накладені подвійною експозицією на знімки військових, увійдуть до експозиції майбутньої виставки у Запоріжжі.
– «Спочатку ми не ставили перед собою жодних конкретних задач. Просто хотіли дослідити, як поєднуються дві площини. Тепер цей проєкт для мене – про надію. Це не історія про сум, а про те, що попри війну, смерті і трагедії ми продовжуємо жити. Наприклад, я маю можливість фотографувати дітей внутрішньо переміщених осіб і з деокупованих територій у волонтерських таборах. Є організації, які роблять усе, щоб ці діти відчували дитинство й могли відпочити. Подивіться на хлопців на цих світлинах: чи помітите у їхніх очах трагедію? Ні. Вони тут легкі на підйом і сумлінно виконують свої завдання попри все», – натхненно розповідає Ліза Свириденко.
Додамо, що виставку у Львові можна побачити в публічно-історичному просторі «Після тиші» за адресою вул. Гребінки, 6 до 15 лютого включно.
Редактор Omega.lviv.ua, відповідає за технічний розвиток видання. Займається веброзробкою, адмініструванням серверів і SEO, тому дбає, щоб новини швидко з'являлися на сайті та зручно читалися з будь-якого пристрою. Пише про технології, транспорт і міське життя Львова.
Цікаво, але чи справді може фото в такій техніці передати всю глибину переживань на фронті? Кажуть, що зображення без контексту часто не зрозумілі. Наприклад, як можна оцінити атмосферу війни, знімаючи небо чи місто, якщо це все ізольоване від реально важких моментів, які переживають військові? 🙄
Дуже цікава ідея з подвійною експозицією! Нещодавно відвідав виставку “Невидимі війни”, де теж показували, як фотографії можуть передавати емоції з фронту. Там були роботи, в яких мирне життя накладалось на сценки війни, і це створювало непрості контрасти. Мабуть, такі проекти допомагають більше зрозуміти, що відбувається насправді, навіть через об’єктив фотоапарата.