Прогулюючись проспектом Свободи у Львові, важко уявити, що ще два століття тому ця територія була болотистою рівниною річки Полтви, зарослою очеретом. Тоді наші пращури на човнах стріляли по качках у цій місцевості. З часом, коли Галичина стала частиною Австрійської імперії наприкінці XVIII – на початку XIX століття, тут розібрали оборонні укріплення й облаштували «променаду» — прогулянковий бульвар з містками над Полтвою, якими дефілювали модниці того часу. В цей період відкрились перші львівські кав’ярні, цукерні, а у 1841 році з’явився перший кіоск з морозивом. У серпні 1840 року саме тут відбулася перша демонстрація феміністок на теренах євразійського простору, де одна з учасниць навіть курила цигарку.
Новий австрійський центр міста забудовувався багатьма пам’ятниками, більшість з яких уже не існують. Перший пам’ятник на території України було споруджено у Львові в середині XVIII століття — це статуя гетьмана Станіслава Яблоновського, захисника міста від останнього татарського набігу 1695 року. У середині XIX століття її перенесли до місця поблизу нинішнього Національного музею, а центральна вулиця міста на деякий час отримала назву Гетьманські Вали. У 1930-х роках пам’ятник визнали зайвим і перевезли на площу Трибунальську біля костелу Єзуїтів (сучасна площа Ангелів біля Гарнізонного храму Петра і Павла), але вже у 1944 році, після окупації Львова Червоною армією, монумент безслідно зник.
На Гетьманських Валах у другій половині XIX століття знаходилась ще одна пам’ятка — бронзова фігура архангела Михаїла, що знищує Сатану. Виготовлена на початку XVIII століття, вона прикрашала Королівський Арсенал. Втім, у 1873 році львівські батяри, мисливці за кольоровими металами, вкрали в архангела позолочені крила. Коли наприкінці XIX століття Полтву в центральній частині міста пустили під землю, скульптуру архангела забрали й нині її можна оглянути в Музеї-арсеналі на Підвальній.
Прогулюючись центральною алеєю Львова, яка з часів СРСР відома як Стометрівка, можна відвідати місце колишнього пам’ятника радянському диктатору Володимиру Леніну, встановленому у 1952 році біля Оперного театру. Старші львів’яни пам’ятають, що у дитинстві запитували, що це за «дядько, який вилазить із комина», бо трибуна, за якою стояв Ленін, нагадувала комин. У серпні 1990 року міська влада вирішила демонтувати пам’ятник, а наступного дня під його фундаментом були виявлені могильні плити з Єврейського цвинтаря і плити Січових Стрільців з Янівського цвинтаря. Це красномовно свідчить про те, що тоталітарний режим будував свою владу на кістках загиблих і споруджував монументи на їхніх могилах.
Ще один маловідомий львів’янам пам’ятник тоталітарної епохи був встановлений у 1939 році лівіше сучасної кав’ярні «Хвиля», неподалік монумента Тарасові Шевченку. Це — бетонний монумент Сталінській конституції, також відомий як Монумент дружби народів. Він був оздоблений написами українською, польською і єврейською мовами, оскільки євреї становили близько третини населення Львова того часу. Пам’ятник простоїть недовго: у червні 1941 року, ще до приходу німецьких військ, його було повалено натовпом і знищено.
Приблизно на місці пам’ятника Шевченкові колись стояв пам’ятник відомому польському королю Яну III Собеському — захиснику Львова від турків і татар. Австрійська влада, піклуючись про польські націоналістичні настрої, дозволила спорудити меморіал до двохсотріччя битви під Віднем (1683 рік). У 1898 році львів’янин Тадей Баронч відлив помпезний монумент. Після Другої світової війни радянські солдати часто фотографувалися біля нього, помилково вважаючи зображення Богданом Хмельницьким. У 1950 році пам’ятник було вилучено за рекомендацією радянської влади і вивезено до Польщі — спочатку у Варшаву, а з 1965 року він встановлений у Ґданську.
На площі Григоренка, де нині стоїть сучасний монумент українським поліцаям, у 1912 році розташовувався пам’ятник польському діячеві Францішкові Смольці, активному учаснику національного руху XIX століття. Він ініціював спорудження на Високому Замку пам’ятного кургану на честь трьохсотріччя Люблінської унії (1569–1859) — державного союзу Польщі та Литви. Після Другої світової війни радянська влада запропонувала перенести монумент до Польщі, проте польська сторона відмовилась і замок було ліквідовано.
Зараз на початку головної алеї парку імені Івана Франка розташована чавунна ваза зі знаменитими «Алегоріями життя» відомого данського скульптора XIX століття Бертеля Торвальдсена. Більше століття тому, з 1902 року, у цьому місці стояв пам’ятник Агеннору Голуховському — триразовому цісарському намісникові Галичини в часи Австро-Угорщини. Голуховський відомий як один із засновників сільськогосподарської академії в Дублянах і Львівської політехніки. Його політика була спрямована на підтримку польської мови в державних установах і судах, а також мала антиукраїнський характер.
На початку XX століття у Львові посилився рух за впровадження української мови у навчальних закладах і за створення українського університету. Українські студенти організовували акції протесту, наприклад, щоночі чіпляли на голову антиукраїнському політику Голуховському нічний горщик, який щоранку знімала поліція. Через це було навіть запроваджено цілодобові поліцейські чергування під пам’ятником, аби запобігти подібним діянням. Після війни польська сторона відмовилася забирати пам’ятник, а його було знищено радянською владою.
Особливе місце в духовному житті львів’ян займає статуя Матері Божої в центрі міста, де завжди на великі свята збираються паломники. Історія львівської Божої Матері свідчить про те, що вічне й нетлінне завжди перемагає.
Ця площа у ХІХ столітті була руслом річки Полтви, а навпроти готелю «Жорж» стояв кам’яний міст із фігурою Святого Івана. Трохи далі, приблизно на місці теперішнього пам’ятника Адаму Міцкевичу, розташовувався острів із капличкою Матері Божої з Лоретто. З середини ХІХ століття Полтву почали поступово кладати у камінь і прокладати під землю. Під час цих робіт у місці острова вдарило сильне джерело, де планували збудувати криницю з тесаного каменю.
У 1862 році графиня Северина, дружина впливового графа Бадені, прагнула залишити по собі добру пам’ять у Львові. Вона придбала у Мюнхені гарну мармурову фігуру Богоматері з білого мармуру і встановила її на цьому місці, після чого площу почали називати Марійською.
На початку XX століття польська громада міста вирішила встановити пам’ятник своєму видатному поету Адаму Міцкевичу. Пам’ятник планували розмістити на місці теперішньої фігури Матері Божої, проте підземні дослідження показали, що склепіння Полтви не витримає великого навантаження. Тож найкращим місцем для пам’ятника Міцкевичу стало його теперішнє розташування неподалік. Водночас фігуру Матері Божої перенесли на місце, де спершу планували спорудити монумент поету. Відтоді у Львові з’явилася народна приказка: «Посунься, Матір Божа, бо Міцкевич іде».
Проєкт нової криниці з фонтаном завершили одночасно зі спорудженням пам’ятника поету, і в 1904 році на цьому місці встановили фонтан. На відміну від сучасної скульптури, яка дивиться обличчям до вулиці Коперника, перша фігура Богоматері була орієнтована у зворотному напрямку.
Після 1939 року фігура Матері Божої заважала безбожній радянській владі, тож її зняли у 1950 році й перенесли до каплиці Боїмів, де вона нині зберігається у церкві Святого Андрія. На її місці у 1950-х роках встановили відомий львів’янам фонтан з міфологічними морськими істотами. Лише у 1997 році копія скульптури Матері Божої повернулася на площу й знову стала окрасою та охоронцем міста.