У лютому 1953 року двоє науковців увійшли до пабу в Кембриджі й оголосили, що вони відкрили «секрет життя». Це не було пустою заявою.
Джеймс Вотсон, американський біолог з лабораторії Кавендіша, та його британський колега Френсіс Крік зробили відкриття структури і функції дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК), яке за значенням прирівнюється до робіт Менделя та Дарвіна, визначальних для сучасної науки. Потенціал їхнього прориву розкрився поступово, завдяки десятиліттям досліджень генетиків по всьому світу. Водночас відкриття відкрило Пандорину скриньку суперечливих наукових і етичних проблем, зокрема клону людини, створення «дизайнерських» дітей та генно-модифікованих продуктів харчування.
Ключовою для успіху стало визначення тривимірної подвійної спіральної структури ДНК, що дозволило Вотсону та Кріку розкрити механізми роботи клітин та спосіб передачі спадкових рис від покоління до покоління.
«Коли ми побачили відповідь, нам довелося ущипнути себе, — згадував Вотсон. — Ми зрозуміли, що це, напевне, правда, бо інакше бути не могло — це було надзвичайно красиво». За це відкриття вони удостоїлися Нобелівської премії з медицини у 1962 році, увійшовши у пантеон величних мислителів в історії науки.
Цей успіх приніс їм і неабияку популярність, через що будь-яка їх суперечлива заява миттєво потрапляла в заголовки. Зокрема, Вотсон здобув сумнівну славу через свої спекуляції на тему взаємозв’язку раси та інтелекту.
Причому його заяви були різноплановими й часто провокативними:
– Коли він висловив припущення, що у чорношкірих людей може бути нижчий рівень інтелекту, Лондонський музей науки скасував заплановану лекцію, заявивши, що позиція Вотсона виходить за межі прийнятного для публічного обговорення.
– Він стверджував, що під час співбесіди з повними людьми він відчуває себе погано, бо розуміє — їх не візьмуть на роботу.
– Говорив про можливість (і навіть необхідність) стимулювати генетично красу.
– Піддавав критиці ідею свободи вибору, пропонуючи, щоб жінка мала право на аборт, якщо діагностовано, що її майбутня дитина буде гомосексуалом.
– Заперечував, що стоїть лише на боці свободи вибору, припускаючи можливість підтримувати гомосексуальність у нащадках і відзначаючи природну жагу до нащадків.
У своїй автобіографії «Уникайте нудних людей» він критикував багатьох колег, називаючи їх «динозаврами», «ледарями», «копалинами» і «вже не в тренді». У 2014 році Вотсон став першим у світі живим лауреатом Нобелівської премії, що виставив медаль на аукціон. Медаль була продана російському підприємцю за 4,8 мільйона доларів (приблизно 3 млн фунтів), який одразу повернув нагороду вченому.
Ранні роки
Джеймс Дьюї Вотсон народився 6 квітня 1928 року в Чикаго в родині, яка цінувала книги, птахів та підтримувала Демократичну партію. Він був єдиним сином Джин та Джеймса Вотсонів, нащадків англійських, шотландських і ірландських емігрантів.
Політичні інтереси хлопчика виховувала мати, яка працювала на Демократичну партію, а під час виборів їхній будинок використовували як виборчу дільницю. Батько ж Запалював Джеймса на науку і спостереження за птахами. Майбутній учений неодноразово супроводжував батька у пташиних експедиціях, засвоюючи навички точної природної інтерпретації.
Ці обставини призвели до того, що віра імпліцитно відступила на другий план. Хоча хлопець зростав у католицькій сім’ї, він пізніше назвав себе «втікачем» із цієї релігії. Уласне, як він говорив: «Найбільшим щастям для мене було те, що батько не вірив у Бога».
Велика депресія 1930-х років позначилася на родині: раптово знизилась зарплата батька, і ними було прийнято рішення терміново знімати гроші зі збережень. Джеймс спав у невеликій кімнаті на горищі, яку ділив з молодшою сестрою Бетті.
Підлітком він був худорлявим і тому батьки відправляли його купувати молочні коктейлі — щоб підживитися й «набрати ваги». Соціальна незграбність та відсутність успіху у навчанні призвели до того, що хлопця навіть виключили зі школи — на це вплинуло й перенесене скарлатинове захворювання. Як сам згадував: «Жоден із однокласників не вважав, що я колись досягну чогось значного».
Він не вважав себе видатним генієм, але все ж отримав стипендію на навчання в Чиказькому університеті у досить ранньому віці — 15 років. На це він жартома пояснив: «Це завдяки мамі, яка знала декана приймальної комісії».
Інтелектуальний прорив
Університет звільнив його від складних соціальних ієрархій, у яких популярність і фізична форма грали вирішальну роль. Тут загалом талановитий, але незграбний підліток зміг розвиватися.
Хотів спеціалізуватися на орнітології, науці про птахів, але змінив напрямок на генетику, значною мірою вплинувши на це книжка Ервіна Шредінгера «Що таке життя?».
Він описав Чиказький університет як «ідеальну академічну установу», де його навчили критично мислити і надали етичне переконання не терпіти дурнів — тих, хто заважав пошукам істини.
Тоді наукова спільнота вважала, що гени — це білки, які здатні до самовідтворення, а значення ДНК недооцінювалось і сприймалося як «безглуздий» підтримуючий елемент.
Вотсона захопила нова техніка дифракції рентгенівських променів, які відбиваються від атомів, відкриваючи їхню внутрішню структуру. Він був переконаний, що ДНК має власну структуру і прагнув її виявити. Для цього вирішив поїхати до Англії.
У Кембриджі він познайомився з Френсісом Крік, фізиком за освітою, відомим своєю «надзвичайною здатністю до спілкування» і «найгучнішим у світі сміхом».
Вони разом почали конструювати великомасштабні моделі можливих структур ДНК й узгоджувати їх із наявними даними. В одному з найбільших наукових конфліктів усіх часів не весь обсяг важливих доказів був отриманий особисто ними.
Вотсон і Крік змагалися з іншою групою дослідників із Королівського коледжу Лондона — Морісом Вілкінсом і Розалінд Франклін. З Вілкінсом відносини були добрими, а з Франклін — вкрай напруженими.
Розалінд Франклін
Моріс Вілкінс підтримував контакти з кембриджцями і іноді ділився своїми ідеями.
Франклін, однак, була досвідченим хіміком і фахівцем із дифракції. Вона разом зі своїм учнем Реймондом Гослінгом робила фотографії візерунків, які утворювалися від відбиття рентгенівських променів від молекул ДНК.
Вотсон і Крік вважали Франклін «ворожою» і думали, що вона ревниво оберігала свої дослідження і працювала ізольовано. Вони висміювали її зовнішність, але не цурався оглядати результати її роботи, коли Вілкінс їм це запропонував — без дозволу самої Франклін.
Ключовим доказом стала так звана «Фото 51» — розмитий рентгенівський знімок, що захопив кембриджців. Вони одержали нову інформацію, що посприяла маніакальному конструюванню моделей.
Завдяки цьому було встановлено, що ДНК має тривимірну структуру у вигляді подвійної спіралі — наче закручена драбина, де «перекладини» складаються з чергування солей та фосфатних груп.
Основні висновки:
1. Кожна зі спіралей слугує шаблоном для відтворення другої.
2. Послідовність «перекладин» є своєрідним кодом.
Розшифрувавши цей код, за їхнім переконанням, можна розкрити таємниці життя.
Нобелівська премія
Моріс Вілкінс письмово привітав своїх суперників із перемогою в непростій боротьбі.
Під час вручення Нобелівської премії з медицини 1962 року разом із Вотсоном і Креком Франклін не була присутня: її життя раптово обірвалося від раку яєчників у 37 років. За правилами Нобелівського комітету нагороджують лише живих лауреатів, що викликало справедливе обурення прихильників Франклін щодо її «подвійної несправедливості».
Після вручення премії Вотсон із дружиною Єлизаветою перебралися до Гарварда, де він став професором біології. У пари з’явилося двоє синів, один із яких страждав на шизофренію.
Згодом Вотсон очолив лабораторію Колд-Спрінг-Гарбор у Нью-Йорку, яка на той момент була в занепаді. Його зусилля зробили її одним із провідних науково-дослідних центрів світу.
У 1968 році вийшла його книга «Подвійна спіраль» — відверта розповідь про змагання вчених, де він описував різних особистостей, суперечки, конфлікти з власної точки зору. Спершу він задумував назвати книгу «Щирий Джим».
Контроверсійність особистості
Хоча Вотсон і зробив значний внесок у науку, його публічна діяльність часто супроводжувалася скандалами.
– У 1990 році журнал Science писав, що у науковому середовищі Вотсона давно вважають «дикарем», а його колеги «затамовували подих щоразу, коли він зривався із встановленого формату».
– На конференції 2000 року він висловив думку, що у чорношкірих може бути вищий рівень лібідо, обґрунтовуючи це тим, що меланін, що надає шкірі колір, нібито підсилює статевий потяг. «Ось чому існують латиноамериканські коханці, а англійські коханці — лише пацієнти», — пожартував він.
– Пропонував генетичний відбір «дурнів», а також у інтерв’ю Sunday Times, рекламуючи свою автобіографію, заявив, що він «похмуро ставиться до перспектив Африки» через те, що «наші соціальні політики ґрунтуються на припущенні, що їхній інтелект на рівні з нашим — тоді як всі тести свідчать про інше».
– Втім, він зауважив, що це «гаряча» тема, яку складно обговорювати, і що він хоче, аби всі люди були рівними. Проте додав: «Люди, які мають справу з чорношкірими працівниками, знають, що це не так».
Після цих заяв Вотсон вибачився, але керівництво його наукової установи позбавило його виконавчих повноважень і перевело на почесну посаду канцлера.
Протягом решти життя він займався збором коштів на медичні дослідження, часто апелюючи до емоцій. Як зауважував: «Нічого так не привертає гроші, як прагнення знайти ліки від страшної хвороби».
Не припиняв він і суперечливих заяв, наприклад, що «Віагра бореться з еволюцією», а чоловікам варто зберігати сперму в підлітковому віці, щоб зменшити ризик народження дітей з порушеннями розвитку.
У 2019 році він повторив свої погляди на зв’язок раси й інтелекту в одному з документальних фільмів, після чого наукова спільнота позбавила його останніх почесних звань.
Джеймса Вотсона запам’ятають як «хрещеного батька ДНК» — людини, яка розплела таємниці життя, а також як яскравого, але часто скандального діяча, який не соромився вільно висловлюватися та ставив під сумнів усталені норми.
