Життя в зоні бойових дій та у відносно спокійних регіонах України з початку великої війни постає у різко вираженому контрасті. Цей контраст знайшов своє відображення в документальному фотопроєкті «Plus Plus: подвійна експозиція», створеному режисеркою Лізою Свириденко та військовим Єгором Самофалом.
Їхня співпраця унікальна: Єгор фіксує буденність та службу військових безпосередньо в зоні бойових дій, тоді як Ліза знімає мирне життя міст на ту саму фотоплівку, що пізніше проявляється в техніці подвійної експозиції. Найвдаліші знімки, які яскраво демонструють або контраст двох світів, або ж їхнє несподіване поєднання, увійшли до виставки, яка вже понад два місяці експонується у публічно-історичному просторі «Після тиші» у Львові. Відвідати її можна до 15 лютого. Кореспонденти Omega взяли участь у авторській екскурсії виставкою, поспілкувалися з Лізою Свириденко і пропонують ознайомитись з причинами, чому цей проєкт заслуговує на увагу.
### «Спробуймо поєднати ці світи»
Ліза Свириденко – київська режисерка, а її друг Єгор Самофал – юрист за освітою, нині бійць спецпідрозділу «Реванш». Об’єднує їх спільна пристрасть до фотографії. Вони разом відвідували фотопрогулянки, де обговорювали свої роботи.
– «Ми безупинно фотографували, на цьому будувалась наша дружба. Ми брали камери і виходили на прогулянки. У нас схожі уявлення про красу, що робить наше спілкування особливим. Саме Єгор подарував мені фотоапарат із функцією подвійної експозиції «в моменті». Я гуляла й фотографувала Київ, потім ми разом аналізували наші кадри. Коли прийшла проявлена плівка з подвійною експозицією, ми були вражені її ефектом», – ділиться Ліза.
Улітку 2024 року, після мобілізації Єгора Самофала, вони ухвалили створити спільний проєкт: Єгор знімав війну, Ліза – повсякденне мирне життя, на одну й ту саму плівку. Військовий спочатку фотографує свою частину, перемотує плівку назад, після чого режисерка, не знаючи деталей кадрів Єгора, робить другий знімок. Потім плівку проявляють із подвійною експозицією. Єдине правило – фотографувати горизонтально.
– «Ти перебуваєш на війні, наприклад, у Харківській області, а я – у Києві. Спробуймо накласти ці світи одне на одне», – згадує Ліза становлення проєкту «Plus Plus: подвійна експозиція».
Час зйомки однієї плівки варіюється залежно від обставин. Першу плівку Ліза знімала близько місяця через стрес та відчуття великої відповідальності.
– «Плівку з фотографіями готелю «Мир» я зробила всього за півтори години. Того дня я просто пішла на прогулянку й швидко використала всі 36 кадрів. З цього циклу в експозиції відбір був найбільшим», – розповідає режисерка.
З однієї плівки зазвичай виходить 10-12 так званих робочих кадрів.
– «Деколи плівки бувають менш успішними. Наприклад, одна з літніх. Тоді Єгор здебільшого був на полігоні, а не в бойових діях, а я не змогла передати потрібну атмосферу, тому з цієї плівки до виставки було відібрано найменше кадрів», – пояснює Ліза Свириденко.
### «Немає автомата – є фотоапарат»
Під успішними кадрами автори мають на увазі ті, що сприймаються без додаткових пояснень і не потребують глибокого контексту. Одним із таких є фото «Оранта».
– «Ми виходили проводжати побратимів на евакуацію, забирати ящики з мінами і переносити їх до наших позицій. Нам повідомили: «Небо чисте». У той момент хтось спереду крикнув: «Дрон!». Ми зайняли позиції по боках вулиці. Я вийшов без автомата, зате з фотоапаратом. Дивовижно, але міна впала прямо перед нашим побратимом, який ішов у колоні спереду, і не вибухнула. Я це все знімав. Особливо люблю фотографію з «Орантою» — вона була зроблена за три дні до цього випадку. Саме там, у місці, де зображена ікона Богородиці, і впала міна», – розповідає Єгор Самофал.
На цей кадр Ліза наклала зображення Оранти — ікони Божої Матері зі Софії Київської.
Інша робота, що стала центральною для львівської виставки, — «Око». На ній побратими Єгора несуть міномет через поле соняшників, а зверху Ліза сфотографувала око.
– «Ми готувалися зніматися з позицій, забирали міномет. Хлопці тягнули його через поле, яке на фото не видно, але це соняшник. Око, яке дивиться вічно, ніби Бог спостерігає за нами. Саме тому не страшно, і ми можемо воювати, робити ці фотографії», – пояснює військовий.
Глядач не завжди знає повний контекст фотознімків, проте загальна картина для нього зрозуміла. Важливим елементом є також кадрування.
– «Ми часто обговорюємо, що саме кадрувати і на чому робити акцент. Кожен із нас дбає про свою частину фотографії. Якщо Єгор пропонує обрізати щось важливе в моїй мирній частині, ми обмінюємося аргументами. Це не сварки, а жваві дискусії після отримання плівки. Спочатку ділимося емоціями, а потім фахово аналізуємо результат», – ділиться Ліза Свириденко.
### «Спершу ми нічого не планували»
Першу виставку проєкту провели влітку у київській книгарні «Сенс». З грудня її демонструють у просторі «Після тиші» у Львові, де побачити фотосерію можна до 15 лютого. Крім того, оновлену версію готують для Центру сучасного мистецтва Запоріжжя – відкриття заплановане на 7 лютого.
– «Із самого початку ми не планували масштабного проєкту. Мали намір дослідити, як ці дві реальності можуть поєднуватися. Спершу ми думали зробити київську виставку і на цьому завершити проєкт, оскільки на той час було готово три плівки. Проте після першої виставки з’явилися пропозиції створити фотокнигу, зокрема від видавництва Уляни Супрун «Arc». Для книги робіт бракувало, і нам було сказано, що цей проєкт можна розвивати роками. Нас це дуже надихнуло, і ми з Єгором вирішили продовжувати роботу», – розповідає Ліза Свириденко.
У січні режисерка провела авторську екскурсію виставкою, презентуючи нові роботи, серед яких фотографії дітей, що радіють вогникам ялинки у Львові. Ці світлини, накладені подвійною експозицією на знімки військових, увійдуть до експозиції майбутньої виставки у Запоріжжі.
– «Спочатку ми не ставили перед собою жодних конкретних задач. Просто хотіли дослідити, як поєднуються дві площини. Тепер цей проєкт для мене – про надію. Це не історія про сум, а про те, що попри війну, смерті і трагедії ми продовжуємо жити. Наприклад, я маю можливість фотографувати дітей внутрішньо переміщених осіб і з деокупованих територій у волонтерських таборах. Є організації, які роблять усе, щоб ці діти відчували дитинство й могли відпочити. Подивіться на хлопців на цих світлинах: чи помітите у їхніх очах трагедію? Ні. Вони тут легкі на підйом і сумлінно виконують свої завдання попри все», – натхненно розповідає Ліза Свириденко.
Додамо, що виставку у Львові можна побачити в публічно-історичному просторі «Після тиші» за адресою вул. Гребінки, 6 до 15 лютого включно.
