Джоді святкувала своє 21-річчя у колі усміхнених молодих людей, більшість із яких вона знала трохи більше місяця. Організувала цю вечірку Лондонська Міжнародна Християнська Церква — неденомінаційна релігійна організація, заснована на Біблії, відповідно до інформації на їхньому офіційному сайті, де Джоді нещодавно пройшла хрещення. Їй повідомили її “наставник” — церковний духовний керівник, що вона може запросити лише небагатьох членів сім’ї, заборонивши запрошувати друзів, які не належать до церкви.
Озираючись назад, Джоді вважає, що саме з цього моменту члени громади почали заохочувати її віддавати перевагу церкві перед родиною та друзями, що поступово віддаляло її від близьких. Інші студенти, з якими поспілкувалася редакція, поділилися схожими переживаннями відчуження після того, як вони почали жити в домогосподарствах, позначених термінами “Брат” та “Сестра” у колі церковних однодумців.
Офіційний сайт Лондонської Міжнародної Християнської Церкви (Лондон ICC) характеризує організацію як частину глобального руху, що налічує понад 130 церков по всьому світу. Лондонська церква є найбільшою і один із засновників цієї мережі; вона має дочірні осередки у Бірмінгемі, Манчестері, Единбурзі та Дубліні, а також менші філії в Оксфорді й Ессексі.
В записах богослужінь, доступних BBC, Лондонська ICC оголосила мету — до кінця 2025 року залучити 400 “учнів”. Вони позиціонують себе як “неординарна церква”, а їхній студентський Instagram демонструє професійно змонтовані свідчення молодих учасників, блоги, а також вуличні опитування біля університетських кампусів.
Спілкуючись із колишніми учасниками, які на момент вступу до ICC були студентами, редакція дізналася про низку претензій щодо Лондонської ICC та Единбурзької ICC, серед яких:
- тиск на членів щодо здійснення пожертв, які ті фактично не могли собі дозволити;
- настирливі прохання розкрити приватні фінансові дані;
- рекомендації та заохочення залучати інших студентів до членства у церкві.
Обидві церкви зобов’язані дотримуватися Кодексу доброї практики у сфері збору пожертв, який регламентує поведінку благодійних організацій. Зокрема, цей кодекс забороняє тиск на жертводавців та необґрунтоване втручання у їхнє приватне життя.
У відповідь Лондонська Міжнародна Християнська Церква заперечила звинувачення щодо тиску на студентів у контексті пожертвувань. Вони підкреслюють, що відповідно до їхньої доктрини пожертвування має бути добровільним, відповідно до фінансових можливостей кожного, без примусу чи вимог.
«Я вірила, що не робити пожертвування — це гріх»
Особи, з якими поспілкувалася редакція, були у віці від 19 до 22 років на час вступу до церкви, перебуваючи у стані емоційної вразливості під час навчання в університеті. Один із них розповів, що до нього підійшов церковний член у парку, інша — що її запросили у кафе на університетському кампусі, двоє інших про церкву дізналися через інтернет.
Вони всі згадують про швидко виникле відчуття підтримки та спільноти, одна людина охарактеризувала початковий період як надмірне проявлення уваги, що можна порівняти з “love bombing”. Проте для 20-річної Джоді розмова швидко перейшла до теми фінансових внесків.
Вона розповідає: «Напередодні мого хрещення мене запитали, скільки я заробляю, і я їм відповіла. Ми домовилися про суму, яку я мала віддавати церкві щотижня». На момент вступу Джоді користувалась кредитним овердрафтом, про що знали троє церковних членів. Вона прагнула погасити цю заборгованість, однак церква порадила їй звільнитися з роботи через те, що вона пропускала недільні служби через роботу.
Джоді вірила, що пожертвування є обов’язковими і що їх відсутність означатиме, ніби вона “повертається до гріха”. Вона надала редакції свої банківські виписки і зауважила, що у випадках матеріальних труднощів вона почала жертвувати з грошових коштів, отриманих як студентська позика.
Відкрите відео зі служіння Лондонської ICC включає проповідь, де промовець сказав: «Якщо ти не любиш Бога, не давай. Якщо любиш — жертвуй, щоб церкви зростали».
Натомість Лондонська ICC заперечує твердження, що донори відчували, нібито не пожертвувати — це гріх, особливо якщо у них немає коштів, наголошуючи, що це “абсолютно неправдиво і безпідставно”. Вони зазначають, що підтримують членів, які опинилися у фінансових проблемах, надаючи їм допомогу.
У цей же період члени церкви почали вимагати в Джоді конфіденційну фінансову інформацію. Вона надала редакції повідомлення від церковного члена з проханням терміново заповнити бюджетний планувальник, де потрібно було вказати загальний місячний дохід, витрати, заощадження та готівку. Джоді відмовлялася це робити, вважаючи такі запити “надто проникливими”.
Лондонська ICC відповідає, що “запити фінансової інформації від членів не є їхньою практикою або політикою”, а також зазначає, що вони проводять семінари з фінансового планування, де учасники можуть добровільно ділитися інформацією.
«Я роздрукував банківські виписки і показав їх членам церкви»
Ситуація Джоді не унікальна. Хану, який знав її через церкву, також розповів про подібні вимоги надати приватні фінансові відомості: “Вони ставали дуже наполегливими, аналізуючи мої банківські виписки, щоб дізнатись, скільки я заробляю. Саме тоді я зробив помилку — погодився це зробити,” — зізнається він.
На його думку, церква через цитати зі Святого Письма “закріплює у свідомості почуття, що кожен випадок непожертвування — це крадіжка у Бога”.
Банківські виписки, які бачила редакція, підтверджують, що Хану відсилав останні 46 пенсів зі свого рахунку на користь церкви.
Лондонська ICC зауважила, що “ніхто не отримує інструкції вимагати банківські документи чи особисту фінансову інформацію від інших”, а будь-які такі дії суперечать вченням і структурі церкви.
Переконання жити з “учнями”
Як і багато студентів, Хану шукав духовної підтримки після періоду активного вечіркового життя. Його запросили на біблейське вивчення, де незнайомі люди проявили до нього теплоту та увагу, що, як він тепер описує, було “більше, ніж просто love bombing”.
Згодом його умовили переїхати з сімейного дому до спільного житла з іншими чоловіками, котрі також були “учнями” церкви. Йому дали зрозуміти, що для “просування” у структурі церкви необхідно жити з одним із таких “учнів”, що контролюватимуть його духовність.
Хану сплачував орендну плату одному з членів церкви, але перші два місяці спав на дивані і його часто будили однодумці, аби молитися. Він міг приводити до будинку гостей тільки у разі, якщо ті планували приєднатися до церкви.
Лондонська ICC наголосила, що будь-які твердження про те, що членів відмовляли від стосунків із не членами, повністю суперечать їхній практиці.
Подібна ситуація трапилася й з Арбельою (ім’я змінене), котра, також переконана церквою, переїхала з рідного дому. На її думку, проживання в домі з іншими членами церкви “легше сприяло духовності”. Це сталося за кілька років до приходу Хану.
Арбеля згадує, що в будинку не було приватності і кількість мешканців часто змінювалася, через що інколи доводилося ділити ліжко. Вона також розповіла про спільний режим пробудження та заборону залишати дім після 22:00.
Лондонська ICC прокоментувала, що члени іноді вирішують жити разом за власним бажанням для взаємної підтримки. Житлові питання вирішуються приватно, без введення церквою комендантської години, соціальної ізоляції чи обмежень у дружніх контактах.
Активне залучення до рекрутингу
Опитані розповіли, що їх зацікавлено заохочували до залучення нових студентів на університетських кампусах. Хану відчував, що саме студентів у церкві вважали “найлегшими для маніпулювання”.
Проте Лондонська ICC спростувала звинувачення у “націлюванні” та маніпулюванні студентами, заявивши, що їхня євангелізація спрямована на відкритий і поважний діалог.
«Я думала, що вона теж студентка, але виявилося, що вона член церкви»
Медалейн була 19-річною, коли до неї підійшла жінка у кафе на одному з кампусів Единбурзького університету. Вони подружилися, і Медалейн була запрошена на Біблійні заняття в Единбурзьку ICC.
Проте лише через кілька місяців вона дізналася, що її нова знайома — не студентка, а член церкви.
Як і інші, Медалейн пам’ятає сесії, під час яких учасників просили відкрито поділитись своїми найбільшими гріхами. Вона згадує: “Люди розповідали дуже важкі і емоційно болісні історії і очікували, що я зроблю те саме.”
Пізніше, подібно до Хану і Джоді, її попросили надати фінансову інформацію. Кульмінацією стала рекомендація двох членів розірвати стосунки з хлопцем, який не належав до церкви.
Медалейн розповіла: “У мене раптово виникло відчуття тривоги, і я почала плакати.” Вона розірвала зв’язок із групою ще до офіційного вступу.
Представники Единбурзької ICC заявили, що спотворення особистої ідентичності, втручання в особисті відносини та запити особистої фінансової інформації з метою впливу на пожертвування “не відображають політики церкви і не схвалюються”.
Медалейн повідомила про свої переживання Християнському союзу Единбурзького університету, котрий підтвердив, що обізнаний про діяльність цієї групи.
Натомість рік тому філії ICC у Дубліні заборонили доступ до кампусів Триніті-коледжу. Представники університету зазначили, що група запрошувала студентів на “соціальні заходи, що фактично мали за мету залучення до релігійної організації”, але підкреслили, що загалом не існує проблем із діяльністю релігійних груп на території навчального закладу.
BBC намагалася зв’язатися з Дублінською ICC, але не отримала відповіді.
Джоді, Хану та Арбеля відзначають, що вихід із церкви був ускладнений вірою в те, що бути її членом — це єдина гарантія спасіння, а відхід означав ризик втрати духовного порятунку.
Після розриву зв’язків Джоді відчувала сильну пригніченість і вірила, що Бог від неї відвернувся, що їй ні з ким більше спілкуватися, і що вона “зробила щось погане”.
Лондонська ICC категорично спростовує обвинувачення в тому, що церква навчає, ніби вихід означає втрату спасіння. Вони наголошують, що “спасіння не можна придбати”, але при цьому визнають, що “свідоме відречення від Бога і стійке вчинення гріха мають духовні наслідки”, стверджуючи, що ця доктрина не пов’язана з пожертвуваннями і не є примусовою.
«Пожертвування має бути добровільним вчинком»
Лондонська ICC зареєстрована як благодійна організація і несе відповідальність перед Комісією з благодійності та Регулятором з питань збору пожертвувань. Згідно з їхніми звітами, за останні чотири роки їхній щорічний дохід коливався від 966 693 до 999 521 фунтів стерлінгів.
Кодекс доброї практики збору пожертв чітко визначає, що благодійні організації не повинні необґрунтовано втручатися у приватне життя людей, чинити неприйнятний тиск або настирливо домагатися пожертв.
Благодійний і правовий експерт Наталія Жакобі-Данеш, партнерка юридичної компанії Browne Jacobson LLP, коментує: “Пожертвування має бути добровільним, це основне визначення за законом і у сфері благодійності — це вчинок без будь-якого тиску”.
Регулятор збору пожертв зазначив, що їхні повноваження не передбачають прямих силових заходів, вони проводить обмежену кількість розслідувань і часто переадресовують питання Комісії з благодійності, коли потрібне втручання.
Комісія з благодійності пояснює, що втручається лише якщо порушення правил інших регуляторів свідчать про серйозні недоліки у керуванні організацією.
Щодо регулювання діяльності релігійних благодійних організацій, Регулятор наголосив, що деякі з них раніше не усвідомлювали, що їхня діяльність підпадає під поняття збору пожертв і має відповідати стандартам кодексу.
Вони також відмітили, що це сфера, де спостерігаються зростаючі непорозуміння та суперечливі практики.
