У лютому 2023 року команда громадської організації «Після тиші» придбала на одному з інтернет-аукціонів унікальну колекцію фотографій 1950-х років. З 19 світлин щонайменше 14 були зроблені в таборах ГУЛАГу. Дослідникам вдалося розшифрувати написи на зворотах і з’ясувати, що їх автором був Володимир Чубей — вже покійний колишній в’язень таборів ГУЛАГу з Тернопільщини.
В основу відтворення біографії Володимира Чубея лягли архівні документи та свідчення його близьких. На прикладі цієї історії видання Omega пояснює, чому факти з життя репресованих людей представляють інтерес для дослідників та що вони можуть розповісти про той складний історичний період.
«У графі про методи слідства коротко вписав: тортури»
Більшість інформації про студентські роки Володимира Чубея та його арешт здобули завдяки слідчій справі, яка зберігається в архіві управління СБУ у Львівській області.
Історики також через соціальні мережі знайшли сина Володимира, який розповів про його подальшу долю після повернення в Україну. Крім того, дослідники провели інтерв’ю з дружиною Володимира — Марією Чубей, оцифрували родинні світлини та документи з сімейного архіву.
Причину, через яку світлини потрапили на продаж, встановити не вдалося. За припущенням сім’ї, Володимир міг передати їх музейним працівникам ще за життя. Водночас ці фото на цей час зберігаються в архіві ГО «Після тиші».
У 2003 році дослідник Сергій Шнерх записав його спогади на аудіоплівку для книжки про молодіжну підпільну організацію, що вийшла у 2004 році під назвою «Нескорені духом». Запис надіслала дослідникам донька Сергія Шнерха, Ірина Довгалюк, що дало змогу почути історію Володимира безпосередньо від нього.
Володимир Чубей народився 1931 року в селі Іване-Пусте Тернопільської області. Він закінчив середню школу в сусідньому селі Мельниця-Подільська. Батько мріяв, щоб син став інженером, тому в 1949 році Володимир вступив до Львівського політехнічного інституту (нині Львівська політехніка), де навчався на силікатному факультеті, що готував спеціалістів для виробництва скла, кераміки, цементу й вогнетривких матеріалів.
Студент мешкав у гуртожитку на вулиці Чистій (нині — вулиця Боя-Желенського). Особова справа студента у архівах Львівської політехніки не збереглася, її знищили ще за радянських часів.
Серед придбаних світлин була одна, датована 25 лютого 1951 року, на якій Володимир Чубей зображений із однокурсниками у дворі політехнічного інституту. Серед них дослідникам вдалося упізнати його друга Юрія Мельника.
Близько січня 1952 року під час навчання на третьому курсі Володимир вступив до молодіжної підпільної організації, створеної та очолюваної його односельцем і старшим студентом Василем Бучковським.
Володимир згадував:
«І на канікулах, з 1951-го на 1952-ий рік, на Різдвяні свята, він прийшов до мене і каже: “Слухай, Влодку, ти можеш привезти у Львів літературу?” Я знав, що він пов’язаний із підпіллям і сказав: “Так, можу”. Не вагаючись. Він приніс мені літературу, яку отримував із підпілля — там був журнал “Хрін” — гумористичний із карикатурами, листівки і звернення. Я погодився і привіз це у Львів, передав йому».
Бучковський самостійно виготовляв у гуртожитку антирадянські листівки, які учасники підпільної організації розповсюджували серед студентів. Частина листівок була російською мовою, адже вони орієнтувались на студентів із різних регіонів Радянського Союзу, які після війни навчалися у Львові. Володимир Чубей став правою рукою Бучковського, отримавши завдання знайти надійне помешкання для виготовлення листівок.
У процесі діяльності до Володимира підійшов чоловік, який представився як «Сашко», буцімто провідник місцевого підпілля, але насправді виявився радянським агентом. З ним Володимир провів дві зустрічі: першу — у Стрийському парку, другу — у Винниках у хаті, куди його відвели з зав’язаними очима.
Володимир пригадував:
«За столом сидів “Сашко”, одягнений у спортивний костюм, у німецьких чоботах. Я відчув запах махорки, солдатського тютюну і легкий аромат алкоголю. Тоді я зрозумів, що щось не так. Це він був провокатором, причина нашого провалу».
Арешт відбувся в ніч із 8 на 9 квітня 1952 року у гуртожитку. Спочатку Володимира утримували і допитували в обласному управлінні МДБ на вулиці Дзержинського (нині Вітовського). Там же Василь Бучковський безуспішно намагався скоїти самогубство, стрибнувши з вікна третього поверху. Хоч він і вижив, але залишився інвалідом.
У 1991 році, заповнюючи анкету про пережиті переслідування для львівської організації «Меморіял», Володимир зазначив у графі «методи слідства», які застосовували до нього, одне слово — «тортури». Пізніше він уточнив:
«Був такий слідчий Тесленко, старший лейтенант, який мене не бив. Але капітан Солоп — справжній кат, усі його боялися, він був садистом».
Згодом Володимира перевели до внутрішньої тюрми МДБ, більш відомої як тюрма на Лонцького. У період з 15 по 17 липня 1952 року відбулося закрите судове засідання військового трибуналу, який засудив його до 25 років ув’язнення з позбавленням громадянських прав на п’ять років. Такий самий вирок отримав і Бучковський.
Ще четверо членів підпільної організації — Володимир Ксенчук, Зиновій Мишко, Ярослав Будзанівський — отримали по 20 років позбавлення волі, а Йосиф Гнатів — 10 років. Інших учасників судили окремо, зокрема, Юрій Мельник теж отримав 25 років ув’язнення.
Усі засуджені пройшли через так звані Бригідки, потім пересильну тюрму на вулиці Пелтевній (нині проспект Чорновола) та пересильний пункт у Харкові, де їх розділили і відправили до різних таборів ГУЛАГу.
«Із майбутньою дружиною познайомився дорогою в Україну»
24 жовтня 1952 року Володимир Чубей прибув до Піщаного виправно-трудового табору у Карагандинській області Казахстану. Він проходив через різні відділення у Караганді, Теміртау, Чурбай-Нурі та Карабасі — деякі назви згадуються у підписах на його світлинах. Відбував покарання, працюючи на кам’яному кар’єрі та у будівельній бригаді. Після смерті Йосипа Сталіна в’язні отримали дозвіл фотографуватися і надсилати світлини рідним. У колекції ГО «Після тиші» наявно щонайменше 14 таких світлин з табірного періоду. Найстарша з них датована 1954 роком.
Серед фото є також знімки святкування Великодня, на яких видно традиційну паску та крашанки.
Через понад два роки, 8 лютого 1955 року, справу Володимира переглянули та скоротили термін ув’язнення до 10 років із позбавленням прав на три роки. Кінцеве звільнення відбулося 22 червня 1956 року. У поїзді додому він зустрів свою майбутню дружину Марію, яка навчалась у педагогічному інституті в Івано-Франківську. Через два роки вони одружилися.
У сімейному архіві збереглося фото зустрічі Володимира з рідними на залізничній станції в Іване-Пустому, зроблене 8 липня 1956 року, одразу після його повернення з ув’язнення.
Після повернення Володимир намагався відновитися в навчанні у Львівському політехнічному інституті, але отримав відмову. Зрештою, він здобув освіту інженера-будівельника. Працював у будівництві на Рівненщині та Тернопільщині, а у 1980—1990-х був активним членом Народного Руху України. Очолював місцевий осередок у Іване-Пустому й брав участь у будівництві місцевої церкви. Володимира Чубея офіційно реабілітували 1991 року, він помер у 2011 році.
Чому такі історії важливі?
Дослідники закликають родини ділитися із ГО «Після тиші» власними архівами та історіями, адже більшість відомостей про радянські репресії походить із архівів колишніх спецслужб. Однак ці документи написані специфічною бюрократичною мовою і зазвичай відображають позицію репресивної системи. Через такі джерела важко вивчати особисті переживання жертв. Водночас невеликі сімейні архіви, що розкривають долю конкретної людини, допомагають олюднити історію сотень тисяч потерпілих, простежити спільні риси та відмінності у їхньому житті.
Історик Андрій Усач зазначає:
«Історія Володимира Чубея і його товаришів унікальна, бо вони стали жертвами останньої хвилі сталінських репресій. Попри те, що минуло трохи більше 70 років, інформації про ті події дуже мало, її доводиться збирати по крихтах із документів і спогадів. Без цього неможливо осягнути масштаб радянської репресивної політики і її вплив на людські долі. Нам особливо пощастило, що фотоархів Володимира Чубея вдалося викупити і таким чином зберегти. На жаль, ідентифікувати інших чоловіків на його фото, його друзів з табірного періоду, поки не вдалося. Сподіваємось, що хтось побачить у цій публікації своїх рідних чи знайомих».
Команда громадської організації «Після тиші» продовжує оцифровувати і робити публічними сімейні архіви, пов’язані з радянськими репресіями, у рамках проєкту «Неволя: документальна спадщина радянських масових переслідувань». Проєкт реалізується у партнерстві з Goethe-Institut в Україні. Усіх охочих закликають ділитися власними архівами для оцифрування та подальшого вивчення.
Організація працює в публічноісторичному просторі «Після тиші» за адресою: вул. Гребінки, 6 (м. Львів). Також можна звертатися до них у соціальних мережах Facebook та Instagram.
