З 10 січня в український прокат вийшов документальний фільм Віталія Манського під назвою «Час підльоту». Світова прем’єра цієї стрічки відбулася на минулорічному Берлінському міжнародному кінофестивалі, а українська — у Львові. Такий вибір виглядає цілком логічним, адже тригодинний документальний твір демонструє життя Львова в умовах повномасштабного воєнного вторгнення.
Основну частину хронометражу займають сцени похоронних церемоній. Більшість із них показані ніби з перспективи військового оркестру, який супроводжує ці траурні заходи. Пори року змінюються, однак безперервний ланцюг похоронів не припиняється.
Фільм створювався протягом півтора року у копродукції між Латвією, Чехією та Україною. Назва стрічки символізує час, за який ракета долітає до своєї цілі. Автор наголошує, що навіть за кілька сотень кілометрів від фронту українці не захищені від обстрілів, смерті, руйнувань та серйозних соціальних наслідків тривалої війни.
Рідне місто режисера, Львів, намагається зберегти нормальний ритм життя, незважаючи на щоденні втрати. У центрі міста весною оживають екскурсії, тривають шкільні заняття, а кафе наповнює повсякденний шум, який періодично порушують траурні дзвони та хвилини мовчання. Протягом року фільм супроводжує музикантів військового оркестру, ветеранів і цивільних мешканців, демонструючи їхній буденний побут, сповнений мужності перед безжалісною реальністю війни. Через рік від початку бойових дій нові призовники вирушають на службу, замкнувши тим самим коло і нагадуючи, що мир – це лише перерва до наступного удару.
Українське кінематографічне мистецтво потребує особливої уваги глядачів. Онлайн-кінотеатр SWEET.TV пропонує широкий вибір вітчизняних кінострічок на будь-який смак: художні і документальні фільми, свіжі серіали та мультфільми для всієї родини. На платформі SWEET.TV представлена велика колекція відомих українських картин.
Манський обирає особливий підхід до оповіді, не супроводжуючи відеоряд жодними коментарями чи титрами. Через це глядачам, які не мешкають у Львові, складно впізнати відомих у місті людей, зокрема мера Андрія Садового, який з’являється як на церемоніях прощання, так і під час вручення нагород сім’ям загиблих бійців. Одна з найемоційніших сцен стрічки саме через те, що дати смерті воїнів нагадують про те, що війна розпочалася значно раніше 2022 року.
Режисер вмонтовує у фільм випадкові розмови героїв, їхні реакції та роздуми. Важко прогнозувати, які висновки можуть зробити іноземні глядачі з цих фрагментів, що здаються випадковими, проте створюють емоційно точний портрет подій. З часом ця стрічка може стати цінним документальним свідченням епохи.
Автор побудував розповідь таким чином, щоб глядач міг переглянути навіть будь-які двадцять хвилин фільму й відчути атмосферу міста, що панує у ньому. Картина розкриває теми втрат, парадоксів та надії. Не випадково керівник оркестру вимовляє: «Ми колись знову будемо грати лише на похованнях».
