Палка захисниця української мови Лариса Ніцой наразі робить доволі стурбовані висновки щодо мовного стану важливого для України міста – Львова. За її словами: «Вибачте, Львів, але, на жаль, ви вже втратили статус українськомовного міста. Львів перестав бути українськомовним. На відміну від інших міст, таких як Луцьк чи Тернопіль, де українська мова ще зберігається, Львів такий самий, як і Київ. Куди не підеш – всюди домінує російська мова. У школах діти спілкуються російською на перервах. Львів уже прогавив можливість залишитися українськомовним».
Навіть якщо пані Лариса трохи перебільшує ступінь мовного зросійщення у Львові, ця заява відкриває дискусію, що дає певний поштовх для глибшого аналізу мовного середовища не лише Львова, а й столиці України. Ключовий меседж Лариси Ніцой – «вже ні, вже все». Проте виникає питання: чи завжди Львів був російськомовним?
Історія міста Львова свідчить, що воно було багатонаціональним і багатомовним центром: польським, єврейським, австрійським, російським. Російська мова дотепер зберігає свою присутність, хоча починаючи з повномасштабного вторгнення Росії в Україну, її використання на вулицях міста помітно зменшилося. Власні соціологічні дослідження засвідчують це, адже щоденне тривале перебування серед львів’ян дає змогу зробити об’єктивні спостереження. Зокрема, технологія користування мобільними телефонами значно полегшує аналіз мовного урбаністичного контексту.
До 2022 року, за спостереженнями автора, близько 50-60% розмов, почутих на вулицях Львова, відбувалися російською мовою. Втім, з початку повномасштабної війни ця частка практично зникла або значно зменшилася з очевидних причин:
- уникнення конфліктних ситуацій за використання мови агресора;
- внутрішня відраза до російської мови у багатьох російськомовних львів’ян.
Подекуди у березні-квітні 2022 року спостерігалося деяке збільшення звучання російської мови у місті, що було пов’язано з потоком переселенців із тимчасово окупованих територій, де переважна більшість населення спілкується російською. У Львові протягом цього періоду побували сотні тисяч біженців, однак місцева влада прогнозує, що на постійне проживання залишиться близько 50 тисяч людей.
Важливі факти, які варто враховувати:
- Серед цих переселенців частина вже придбала житло, зокрема цілі під’їзди у престижних будинках.
- Комунікативна асиміляція їхніх дітей та онуків щодо української мови має шанс відбутися в подальшому.
- За офіційною статистикою Львів налічує близько 700 тисяч мешканців – 50 тисяч складатиме приблизно 7%, що не є значною долею.
Історичні дані свідчать, що у Львівській області в 1950-х – 1960-х роках етнічних росіян було більше, ніж у прикордонних з Росією регіонах Чернігівщини чи Сумщини. Місто Львів того часу характеризувалося таким складом: понад 30% етнічних росіян та ще стільки ж російськомовних українців, переважно переселенців із-за Збруча. Відтак місцевих галичан українців у місті було менше третьої частини.
Варто зазначити, що представники етнічної спільноти українців із Наддніпрянщини або сходу України, які оселялися у Львові, в основному спілкувалися російською. З одного боку, це пов’язано з впливом радянської культурної політики, а з іншого – із локальними сприйняттями, адже галичани так іменували їх «москалями» через мовну відмінність.
Цікавим є й той факт, що серед українців з прізвищами, що закінчуються на –енко, автор не зустрічав тих, хто в побуті чи на роботі користувався українською мовою. Їхня орієнтація на російську іноді була навіть більшою, ніж у етнічних росіян. Наприклад, випадок зі співробітником заводу «Електрон» із прізвищем Собенко, який спілкувався українською, виявився винятком і мав унікальне коло походження.
У 1950-1960-х роках на проспекті Шевченка у Львові висіли електричні ліхтарі з написами «Улица Академическая», що демонструвало домінування російської мови в міському просторі. Українські діти, попри спілкування вдома українською, на вулиці змушені були підлаштовуватися під російськомовний жаргон, поширений серед підлітків. Відомо, що кримінальний і хуліганський світ традиційно користувався мовою імперії. За часів польської влади у Львові панували польська мова й культура, а за радянської окупації їх витіснила російська.
Ближче до кінця 1980-х відбувалися поступові мовні зрушення – молодіжні компанії почали переходити на українську мову, а на початку 1990-х активні діячі громадського життя вже проводили зустрічі виключно українською. Проте до настання Незалежності українська мова у Львові перебувала не в тренді.
Історія того часу пов’язана із приїздом росіян, які прибували після так званих «Народних Зборів» 1939 року. Вони вважали Львів містом, де домінує польська, а не українська культура й мова. Частина новоприбулих російськомовних львів’ян зі Сходу формувала своєрідний «культ польщизни», що дало початок унікальній російсько-польській мовно-культурній симбіозі.
Львівські поляки швидко освоїли російську мову і до недавнього часу не відчували сорому в її використанні. Зокрема, мемуаристка Ядвіга Дабулєвічова згадувала, що вже у 1939-1940 роках львівські поляки в побуті охоче вживали елементи російської літературної мови. Росіяни того часу, у свою чергу, активно сприймали польський місцевий фольклор, що знаходило отраження навіть у ресторанах, де популярні пісні виконували зі змішаними текстами.
У 1960-х нащадки російських військових з північних областей Росії, які оселилися у Львові, слухали музичні твори Чеслава Немена і шанували поезію Ципріана Каміля Норвіда. Книга львівської росіянки Олександри Матюхіної «W sowieckim Lwowie» вийшла друком у Польщі через неготовність тамтешньої публіки в Україні сприймати такі міркування про радянську та львівську ідентичність.
Польська журналістка Анна Вилєґаля займається дослідженням «різних облич львівської російськомовності», пропонуючи глибокий аналіз цих явищ, які здавалися б дивними для українців. Більше того, частина поляків (близько 20%) досі підтримує політиків із проросійськими позиціями, що гармонійно перегукується з політикою кремлівських сил.
У часи радянської імперії культура кочівника-наїзника, яку представляли росіяни і російськомовні, поставила під тиск українську культуру селянина-господаря. Урбаністичний стиль життя взяв гору над рустикальним укладом, поширилися імперські культурні норми і російська мова.
Проаналізувавши телефонні довідники Львова радянських часів – привілею людей із корпоративного та керівного середовища – можна було побачити великі частини прізвищ із характерними російськими закінченнями. Навіть молодіжні неформальні групи тодішнього Львова, за мемуарами росіян, формувалися переважно серед російськомовних переселенців зі Сходу, хоча це твердження не відповідає дійсності.
Додатково, тримання домашніх тварин і прогулянки парками у вихідні дні стали характерним атрибутом російськомовної міської інтелігенції, тоді як традиційний селянин-галичанин вважав це зайвим і проводив вихідні, працюючи на городі в селі.
Щодо поточної ситуації з російськомовністю у Львові, варто звернути увагу на такі факти:
- У центрі міста через великий потік людей щоденно проходить від 40 до 100 тисяч осіб;
- Від початку 1990-х, під час торгівлі на проспекті Свободи і вулиці Коперника, до 30-35% львів’ян зверталися російською у будні;
- У вихідні дні, коли більшість етнічних українців виїжджали у села, частка російськомовних зростала до 37-42%;
- У районах, що вважаються найбільш українізованими, таких як Сихів, цей показник коливався від 20 до 30%.
Ці цифри значно відрізняються від офіційної статистики, яка на той момент наводила понад 90% українців і близько 8% росіян у місті. Очевидно, що слабка асиміляційна політика держави не дозволила зменшити цю розбіжність у мовному середовищі Львова.
У кінці 1980-х, коли очікували утворення української державності, значна частина російськомовних міста перейшла на українську мову, однак після провалу політичних очікувань відбувся зворотній рух на користь російської. Аналогічно відбувалось у Києві та інших містах після Помаранчевої революції, Революції Гідності, і навіть в умовах повномасштабної війни. Проблема зросійщення мовного простору стала предметом стурбованості мовних омбудсманів та громадських діячів, зокрема й Лариси Ніцой.
Таким чином Львів у плані російськомовності не є Києвом, а основні проблеми сконцентровані в інших регіонах України, поза межами Галичини та Волині. Однак історично Україна в цілому змушена проходити шлях українізації, що зумовлено її національною ідентичністю, відображеною у назві держави.
З часом, можливо за кілька десятиліть, українська мова, яка нині бореться за своє місце, пошириться на всій території країни. Тоді російськомовним, які досі думають про «захист» або «визволення» своєї мови, не буде нікого, і нічого захищати.
Ілюстрація до матеріалу створена за допомогою ChatGPT.
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
