Гучним розчаруванням цього року, або ж, використовуючи спортивний жаргон, «апсетом року» для мене як мешканця Львова став програш міста у фіналі конкурсу «Європейська столиця культури 2030». Особисто я уважно спостерігав за підготовкою заявки Львова на здобуття цього почесного звання і майже не сумнівався у позитивному результаті. Проте доля розпорядилася інакше: у фіналі журі обрало не Львів, а чорногорське місто Никшич, про яке раніше я навіть не чув. Це не дивно, адже Никшич не виділяється своєю популярністю на карті Європи — це невелике місто з населенням близько 60 тисяч мешканців, що приблизно відповідає такому населеному пункту, як Стрий.
Ця несподівана подія спонукає принаймні спробувати розібратися, чому ж так сталося. Чи є невдача Львова наслідком власних помилок і недосконалостей під час підготовки, чи причинами стали зовнішні обставини?
Історія ініціативи «Європейська столиця культури» може надати підказку. Вперше в Європейському Союзі ідею обирати «столицю культури» було реалізовано 1985 року з метою зближення європейців через культуру, відкриття розмаїття культурного спадку та підвищення рівня обізнаності про один одного. Відтоді звання цієї культурної столиці отримали понад шістдесят міст. До 1999 року кожного року переможцем визнавали лише одне місто.
У 2000 році концепція зазнала змін. ЄС готувався до найбільшого розширення у своїй історії — до нього приєдналися десять нових держав. Саме в цьому році «Європейськими столицями культури» стали відразу дев’ять міст, серед яких Краків і Прага виступали представниками «нової» Європи. Після цього щороку призначали двох переможців, а з 2021 року одночасно оголошують трьох.
Важливий нюанс полягає в тому, що кожні три роки третім переможцем може стати місто з країни, яка не входить до ЄС, але є кандидатом на вступ, потенційним кандидатом або належить до Європейської економічної зони. Таким чином, міста України отримують шанс претендувати на це звання раз на три роки. Саме тому у Львові підготовка до конкурсу була надзвичайно ретельною і велася майже десятиліття, зокрема беручи за досвід 2016 рік, коли у Вроцлаві, що був «Європейською столицею культури», відбувся «Львівський місяць». Слідом пішло партнерство Львова з Каунасом у 2022 році. На жаль, цей тривалий шлях завершився сумною поразкою.
Обране поважним журі місто могло бути вибране з огляду на побоювання щодо війни — саме так пояснив результати конкурсу 21 жовтня у Брюсселі міський голова Львова Андрій Садовий. Він наголосив: «Гадаю, фактор безпеки став ключовим для рішення журі, однак той факт, що ми пройшли цей шлях і подали заявку — це вже наша перемога. Статус Молодіжної столиці культури Львів здобув з третьої спроби, тому продовжуємо працювати».
Проте постає логічне питання: якщо заявку Львова допускають до фіналу, розглядають і хвалять як надзвичайно професійну та змістовну, то чому ж нею обійшлися стороною?
Іншими вагомими сумнівами є перспективи Львова в найближчі роки претендувати на звання «Європейської столиці культури», враховуючи обмеження для міст поза межами ЄС з подачі заявок лише один раз на три роки. Окрім того, цілком імовірно, що шлях, який підготував Львів, може використати інше українське місто у майбутніх конкурсах.
То в чому присутня відмінність між Львовом і Никшичем, які конкурували у фіналі? Никшич — місто, відоме перш за все своїм металургійним комбінатом, інвестованим російським олігархом Олегом Дерипаскою. Подорожні-блогери на YouTube називають це місто: «найбільш депресивним, яке ми коли-небудь відвідували». Культурні інвестиції у місто за останні роки зводяться до відкриття у 2023 році пам’ятника Олександру Невському — російським скульптором за підтримки російських коштів, з участю байкерів з угруповання «Нічні вовки». Також у тому ж 2023 році в Никшичі збільшилась інвестиційна активність з РФ — запрацювала горілчана фабрика бренду «Бєлуга».
Окрім економічних і культурних аспектів, слід звернути увагу на політичну ситуацію. Мер Никшича Марко Ковачевич, який ідентифікує себе як серб та є одним з лідерів праворадикальної партії «Нова сербська демократія», має неоднозначну репутацію. У 2019 році він відвідував відкриття пам’ятника лідеру четників Дражі Михайловичу в Білечі (Боснія), був затриманий за розмахування сербським триколором і наразі перебуває під слідством через порушення антикорупційних норм, зокрема за суміщення посади мера з депутатською. Це свідчить про проблеми з політичною культурою в Никшичі, що навряд чи відповідає загальноприйнятим європейським цінностям.
Цікаво з’ясувати, наскільки сама львівська делегація усвідомлювала шанси на поразку. Під час підсумкової зустрічі в «Інституті стратегії культури» автори львівської заявки та її учасники поділилися враженнями. Загалом зустріч нагадувала сеанс колективної терапії, на якому кожен учасник розповідав про психологічні травми, здобуті під час поїздки до Брюсселя на презентацію заявки й отримання результатів. Запис цієї розмови доступний на YouTube-каналі ІСК.
Львівська команда працювала над заявкою більше двох років, розробивши концепцію «Відповідальність бути / Responsibility to be». Після потрапляння у короткий список претендентів необхідно було захищати її на пітчингу перед журі в брюссельському офісі Єврокомісії. Процедура нагадувала захист наукової роботи: спершу 45-хвилинна презентація, а потім відповіді на запитання. Для презентації львівська команда створила виразний відеоролик за участю відомих митців і діячів культури, зокрема тих, хто безпосередньо захищає Україну зі зброєю в руках. До героїв відео увійшли музикант Марк Токар, театральний режисер Олексій Кравчук, культурний менеджер Юрко Вовкогон, письменник Сергій Жадан. Ключова ідея — тріумф життя і культури над жахами війни. Через війну експерти з ЄС відмовилися від візиту до Львова після однієї з ракетних атак; замість цього було організовано кількахвилинний онлайн-тур містом із трансляціями з різних локацій — усе для того, щоб справити позитивне враження.
Заявку Львова підтримували на найвищому державному рівні — від Верховної Ради та Міністерства культури до Українського інституту культури й УКФ. У делегацію, яка поїхала до Брюсселя, увійшли перша заступниця міністра культури Галина Григоренко, генеральний директор Українського інституту Володимир Шейко, а також міський голова Львова Андрій Садовий. Представництво було надзвичайно потужним, тож очікування на успіх були високими.
За свідченнями учасників пітчингу, презентація та відповіді на питання пройшли дуже добре.
– «Всі вийшли з пітчингу з піднесеним настроєм. Особисто я відчував впевненість, адже заявку писала ціла громада міста. Ми провели багато зустрічей, дискусій і спільно сформували ідеї, що лягли в основу заявки. Це не випадок, коли кілька експертів написали грантовий проект. Мої враження після пітчингу були вкрай обнадійливими, але згодом усе змінилося», — зауважує директор America House Lviv Володимир Бєглов.
У приватних бесідах члени журі визнавали, що заявка Львова була надзвичайно сильною і їм було складно зробити вибір; голоси розділилися. Тим часом делегацію повели на екскурсію до Дому європейської історії, яка стала показовим свідченням розриву у сприйнятті культури з урахуванням викликів війни між українцями та європейськими партнерами.
– «Нам заявили, що зараз показуватимуть виставку про те, як індивідуальна пам’ять формує історичний наратив. Натомість ми побачили російську пропаганду», — поділився враженнями Володимир Бєглов.
– «Екскурсія була доволі дивною. З нами поводилися ніби зі школярами. На одній із стін висіла велика фотографія акції «Безсмертний полк», яка є складовою російського «побєдобєсія». Наша гідеса не знала, що ця акція заборонена в Росії у зв’язку з війною з Україною. Загалом це був рівень непоінформованості», — розповіла художниця Алевтина Кахідзе.
– «Запам’яталося фото з України: в траві лежить повалений з постаменту бюст Леніна, а підпис говорить: «У нас забрали спадщину, забрали Леніна». – Олександр, Запоріжжя, Україна», — додав Володимир Бєглов.
– «Останній поверх музею, присвячений майбутній візії Європи, був на ремонті та порожній, символізуючи відсутність чіткої бачення», — відзначила програмна менеджерка Ярина Мельник.
– «Екран із цитатами видатних особистостей про Європу включав Карла Маркса, Тімоті Снайдера, Михайла Горбачова, Юрія Андруховича в одному наборі, що викликало відчуття хаосу і безумства», — доповнив поет і письменник Григорій Семенчук.
У стані емоційної фрустрації та розчарування «культурою по-брюссельськи» делегація повернулася до зали оголошення результатів. Перші ряди вже займали представники Никшича, місця для українців не залишилося.
– «Пригадую тремтячі руки голови комісії, які витягнули листок з результатами. В промові цитували нашу заявку, згадували складнощі вибору і врахування фактора безпеки. Відчувалося, що рішення журі було не зовсім одностайним, і ніхто не відчував гордості. Коли було оголошено Никшич, ми покинули залу», — згадує директорка Інституту Стратегії Культури Юлія Хомчин.
– «Я заспокоювала пані з Єврокомісії, яка плакала і казала, що ми найкращі. Потім я кинулася наздоганяти нашу делегацію», — додає Ярина Мельник. Українці відзначали, що серед присутніх панувало нерозуміння щодо результатів, а після оголошення декілька осіб висловлювали підтримку.
Керівник заявки Львова Юлія Хомчин відкрито заявляє, що рішенню журі бракує справедливості і воно свідчить про неготовність європейських експертів сприймати нові реалії.
– «Якщо б ми програли через слабшу заявку, це можна було б прийняти. Але мене гріє думка, що ми пройшли весь шлях гідно і чесно», — підсумовує Юлія Хомчин.
Надія на можливість перегляду рішення журі досі підтримується серед членів делегації, адже вердикт є рекомендаційним, а не обов’язковим до виконання.
– «Після пітчингу обидві команди отримують детальний звіт із коментарями від журі. До 1 січня 2026 року єврокомісар має підписати фінальне рішення про номінування міста як культурної столиці. Отже, формально історія ще триває», — пояснює бюрократичні аспекти Ярина Мельник.
Проте на момент підсумкової зустрічі львівська команда так і не отримала звіт від журі, хоча після пітчингу минув вже місяць.
Перший заступник міського голови Андрій Москаленко гарантував з’ясування всіх технічних нюансів і обставин, які виникли в процесі вибору переможця і викликають сумніви. Водночас всі напрацювання заявки Львова і «Стратегію розвитку культури 2035» планують реалізовувати незалежно від результатів конкурсу.
В підсумку важко визначити єдину переконливу причину, через яку поважне журі у Брюсселі віддало перевагу чорногорському Никшичу замість Львова. Можна припускати:
– вплив російських інтересів у поєднанні з регіональними політичними групами;
– страхи й нерозуміння європейськими експертами українських реалій;
– загальну неготовність Європи прийняти український контекст.
З боку України незмінним завданням залишається подолання цієї неготовності та подальша активна робота над іміджем і позиціонуванням наших культурних центрів.
