Розширений формат чемпіонату світу став справжнім шансом для африканських збірних, у той час як для азіатських команд ситуація виявилася протилежною.
Загалом, азійські представники (усього 9 команд) провели 27 матчів, у яких здобули лише 3 перемоги, що у середньому дає 0,67 очка за гру. У той самий час африканські збірні зіграли 30 поєдинків, вигравши 10 з них і заробивши в середньому 1,33 очка за матч.
Особливу увагу викликали п’ять вирішальних матчів останнього туру групового етапу між командами Африки та Азії, що мали ключове значення для виходу до наступного раунду. Азіатські збірні у цих поєдинках не здобули жодної перемоги, зазнавши поразки у чотирьох зустрічах.
Порівнюючи з попередніми турнірами, чотири роки тому збірні Австралії, Японії та Південної Кореї вперше вийшли до плей-оф, цього разу з них цьому результату досягли лише Австралія та Японія.
Приріст рівня африканських команд помітний: уперше п’ять збірних континенту пройшли до стадії плей-оф. Азійські ж команди, навпаки, показали певний регрес.
Головний тренер збірної Узбекистану Фабіо Каннаваро, коментуючи поразки своєї команди у трьох матчах групового етапу, зазначив: «Окрім Японії, Австралії та, можливо, Ірану, усі команди потребують значного прогресу».
Розчарування Південної Кореї, викликане особливо шокуючою поразкою у заключній грі від Південної Африки, призвело до серйозних наслідків. Президент Південної Кореї Лі Чже Мьон заявив про необхідність провести розслідування причин поганих результатів збірної, назвавши це «провалом організаційного та кадрового характеру». Через декілька годин після цих слів головний тренер збірної Хон Мьон Бо подав у відставку після двох років на цій посаді.
Збірна Йорданії, яка дебютувала на чемпіонаті світу, програла всі три матчі, забивши три голи та пропустивши вісім.
Головний тренер збірної Йорданії Джамаль Селламі пояснив значний розрив у рівні виступів так:
– Африканські футболісти виступають у провідних європейських клубах,
– Найважливішим завданням для йорданського футболу, щоб підвищити шанси на успіх, є наявність гравців, які б грали у сильніших і більш конкурентних лігах.
Статистика підтверджує цю тезу: із 26 гравців збірної Марокко 20 виступають у європейських клубах, з яких 15 – у топ-5 лігах світу.
У збірній Демократичної Республіки Конго, останньої африканської команди, яка пробилася через міжконфедераційні плей-оф, 24 гравці – у європейських клубах, проте лише 11 із них грають у провідних лігах.
Винятком є збірна Єгипту, де 17 футболістів виступають у місцевому чемпіонаті, а лише шість – у європейських командах.
Що стосується Азії, то єдиним представником азійського футболу, що грає в європейських клубах, є нападник Йорданії Муса Аль-Тамарі, який виступає за французький «Ренн». Збірні Іраку та Узбекистану мають по три футболісти в європейських командах, в Ірану їх чотири.
Натомість провідні азійські збірні демонструють значно кращі показники: у Японії 23 гравці виступають у європейських клубах, в Австралії – 16, у Південній Кореї – 15.
Ці цифри яскраво ілюструють величезний розрив у рівні розвитку футболу, який необхідно подолати.
Азійська конфедерація має виконати значну роботу, щоб скоротити відставання від африканських команд і продемонструвати конкурентну здатність своїх збірних у розширеному форматі чемпіонату світу.
