Двадцять років тому, коли Італія виходила на фінальний поєдинок проти Франції, вона робила це зі складом, який вважався одним із найкращих у історії країни. У цьому складі були такі видатні гравці, як воротар Джанлуїджі Буффон і захисник Фабіо Каннаваро, а в атаці діяли Александро Дель П’єро та Франческо Тотті. Тренер Марчелло Ліппі мав у своєму розпорядженні справжній футбольний скарб.
Однак здобуття четвертого чемпіонського титулу для Італії не було випадковістю й не відбулося миттєво. Це був результат тривалої системи розвитку, яка нині вже не застосовується в італійському футболі. Основи цієї системи були закладені ще за десятиліття до того, коли команда, якою керував Чезаре Мальдіні, перемогла на трьох поспіль молодіжних чемпіонатах Європи у період між 1992 і 1996 роками.
Розвиток команд Мальдіні, що включали Буффона, Каннаваро, Тотті та Дель П’єро, підтримувався правилом у Серії А, яке забороняло клубам одночасно випускати на поле більше трьох легіонерів із країн, що не входять до Європейського Союзу. У результаті до чемпіонатів 1994 і 1996 років цей квартет уже мав значний досвід виступів на найвищому рівні за клуби такі як Парма, Наполі, Рома та Ювентус.
Після цього ситуація кардинально змінилася у 1995 році з прийняттям рішення у справі Босмана — судового процесу, спрямованого на поліпшення прав європейських футболістів. Це рішення змусило італійські та інші європейські чемпіонати ослабити квотні обмеження, що призвело до значного напливу легіонерів у Серію А до кінця століття.
Проте це мало свої негативні наслідки: талановитим вихованцям наступних поколінь ставало дедалі важче знайти місце у вищому дивізіоні. Як зазначає експерт Гейтс:
– «З роками клуби Серії А дедалі більше покладаються на іноземних гравців, а не на місцевих».
– «Можна було б очікувати, що через фінансові труднощі клуби більше довірятимуть власним вихованцям, але насправді відбувається протилежне».
– «Вони дедалі більше орієнтуються на молодих іноземних талантів, у той час як італійці залишаються в тіні».
Італійський футбол вирізняється насамперед через значні фінансові проблеми. Жоден італійський клуб не входить до топ-10 найприбутковіших клубів світу за версією Deloitte. У той час як англійська Прем’єр-ліга отримує стабільне збільшення доходів від телевізійних прав, а інші європейські чемпіонати залучають суттєві інвестиції, джерела доходів Серії А залишаються практично на одному рівні.
Причини цього криються, зокрема, у відсутності модернізації стадіонів і, як наслідок, обмеженнях у комерційній діяльності клубів. Внаслідок цього різниця в доходах між Серією А та такими лігами, як Прем’єр-ліга, лише зростає, ускладнюючи таким чином залучення й збереження провідних футболістів.
Окремі провідні клуби ліги зазнали значних фінансових втрат у останні роки, що змусило їх жертвувати інвестиціями у майбутнє. Про це свідчать й слова європейського футбольного експерта Жюльєна Лоренса:
– «Італійські академії не випускають достатню кількість футболістів, здатних грати в основній команді».
– «Спосіб витрачання коштів італійськими клубами відрізняється від того, до чого ми звикли в інших країнах».
Колишній форвард збірної Італії Александро Дель П’єро в інтерв’ю CBS зазначив:
– «Це наслідок того, що відбувалося з італійським футболом останніми роками».
– «Рівень інвестицій є низьким, а інші ринки значно більші за нас».
– «Проблеми полягають у стадіонах та системах розвитку молоді, і ми розуміємо, що для покращення потрібно більше працювати не лише на полі».
Яскравим свідченням нинішнього стану італійського футболу є статистика цього сезону Ліги чемпіонів: серед 487 забитих м’ячів лише 8 були забиті гравцями з Італії. Це сигналізує про необхідність переосмислення та оновлення підходів до розвитку національної футбольної школи.