Валерій Чупилко – переселенець із Херсонщини, який разом із дітьми пережив російську окупацію. Він є батьком-вихователем дитячого будинку сімейного типу, у якому нині перебуває під його опікою восьмеро дітей. Після вимушеного переїзду до міста Броди на Львівщині, чоловік вирішив продовжити свою життєву справу та почав тут займатися вирощуванням кавунів.
Родом із села Костогризове на Херсонщині, Валерій та його сім’я зустріли початок повномасштабного вторгнення вдома. Він пригадує, що в перший день війни їх прокинули вибухи о пів на п’яту ранку. Незабаром російський обстріл влучив прямо у двір, пошкодивши будинок та автомобіль. Родина залишалася в окупації приблизно півтора року.
За цей період їм довелося жити у надзвичайно складних умовах – без електропостачання, під постійним психологічним тиском і залякуваннями. Російські військові наполягали, щоб Валерій оформлював на дітей російські документи. Він згадує:
– «Давили на мене, щоб дітей переоформив, щоб вони стали росіянами і отримали російські паспорти.»
Водночас чоловік не залишався осторонь і надавав допомогу українським військовим, передаючи інформацію через свого сина. Однак ці дії виявилися відомі проросійським сусідам, які зрадили його. Внаслідок цього Валерія було затримано – йому натягнули пакет на голову, посадили в автомобіль і відвезли в лісосмугу. За словами чоловіка, саме його маленький син, який тоді був ще чотирирічним, відіграв важливу роль у його звільненні, жартома вказавши росіянину, що той поганий і що буде душити тата. Після повернення додому вдома влаштували обшук.
Деталі затримання Валерій не розкриває, лише зазначає, що добре розумів можливі наслідки. Врешті родина прийняла рішення покинути окуповану територію, обравши складний маршрут через Росію, країни Балтії і Польщу. Подорож тривала п’ять днів, і вони перетнули кордон України через пункт пропуску Рава-Руська.
Під час перевірок на російських блокпостах ретельно оглядали телефони, однак оскільки у Валерія був кнопковий телефон без сучасних функцій, нічого підозрілого не виявили.
Прибувши до Бродів 17 червня 2023 року, родина спочатку поселилася в орендованому житлі, а згодом отримала власний дім. Хоча нове життя починалося з численних труднощів, у тому числі моральних та мовних конфліктів, найбільшу допомогу родині надали місцеві служби та школа, зокрема у питанні оформлення документів для дітей. Валерій згадує:
– «Перші слова, які чули від деяких людей: “Ти неправильний, ти москаль”. Закликали уникати нас. Було дуже важко. Я лише пропонував поїхати в наше рідне село, щоб побачили все на власні очі.»
Чоловік навчився не реагувати на такі висловлювання і з вдячністю згадує підтримку, яку отримали його сім’я та діти.
Ще до війни Валерій із дружиною прийняли рішення стати прийомними батьками. На той час у них уже були двоє біологічних дітей – син і донька. Ідею подарувати сім’ю дітям, які цього потребували, належала дружині. Подружжя пройшло спеціальне навчання тривалістю близько пів року, і вже у 2010 році вони прийняли перших дітей до своєї сім’ї. З часом їх родина розрослася і перетворилася на дитячий будинок сімейного типу, де загалом виховувалося 13 дітей. На жаль, незадовго до початку повномасштабного вторгнення дружина Валерія померла. Чоловік залишився сам із дітьми, які стали для нього опорою у важкий час.
Нині разом із Валерієм проживає восьмеро неповнолітніх дітей. Старші вже стали самостійними — навчаються, працюють і створюють власні сім’ї, однак зв’язок із батьком вони не втрачають. Чоловік наголошує на важливості виховання своїх дітей як справжніх людей і особливо приділяє увагу їхньому навчанню простих побутових навичок, які знадобляться їм у дорослому житті:
– «Нехай діти вміють тримати в руках лопату, сапу, віник, кермо автомобіля.»
Для Валерія важливо не лише забезпечити дітям дах над головою, а й створити атмосферу справжньої сім’ї. Він вірить, що навіть після того, як діти виростають і переїжджають жити окремо, вони назавжди залишаються його дітьми, а його дім залишається для них рідним місцем, куди можна завжди повернутися.
Після переїзду на Львівщину Валерій майже одразу почав займатися вирощуванням овочів. Згодом взявся й за кавуни, незважаючи на скептичні зауваження з боку оточуючих, які казали, що йому нічого не вдасться. Перші роки були радше експериментальними, але зараз кавуни є одним із головних напрямів його роботи. Чоловік зізнається, що спочатку не був упевнений, чи вдасться виростити кавуни у нових кліматичних умовах на Львівщині так само, як у Херсонській області.
– «Можливо, вони не такі великі і не такі солодкі, як у Херсоні, але вони ростуть і дають врожай», – розповідає Валерій.
Цього року на площі в 30 соток чоловіку вдалося зібрати перший повноцінний урожай кавунів. Йому допомагають старші сини-вихованці. Для поливу використовується крапельне зрошування, мульча та спеціальний ґрунт. Частина матеріалів та насіння замовляється з Херсонщини, Миколаєва та Кривого Рогу. На місці Валерій також купує насіння, але воно не такої високої якості, тому переважна більшість насіння – це перевірені сорти, замовлені з рідного регіону. Він має у своєму арсеналі кілька сортів кавунів, серед яких “Карістан”, “Аміна”, “Фієста”.
Кавуни Валерій реалізує на місцевих ринках, продає у навколишніх селах та безпосередньо з господарства. Він розповідає, що перші поставки користувалися великим попитом:
– «Ми приїхали до села, і за 40 хвилин всі кавуни розпродали.»
Ціна залежить від розміру плодів: великі кавуни продаються приблизно по 15 гривень за кілограм, менші — по 10 гривень.
Таким чином, Валерій Чупилко вкотре довів свою силу духу й уміння адаптуватися до складних обставин, продовжуючи піклуватися про дітей і одночасно розвивати своє господарство на новій землі.
