Він хотів небагато — невелике сімейне кафе. Місце, де можна зустрітися з друзями, поснідати з батьками, провести недільний ранок із коханою. Війна переписала ці плани.
Львів’янин Дмитро Пащук пішов на фронт після початку повномасштабного вторгнення. Загинув у березні 2023 року на Херсонщині. Та мрія його не померла. Друзі взялися завершити те, що він так хотів утілити.
Так у Львові з’явилася «Республіка саду» — кафе, яке нині стало не просто популярним закладом, а й місцем пам’яті про засновника.
Від ресторанів до фронту
Дмитро ніколи не уникав викликів. Ще у 17 захопився військовою справою, навіть пробував себе в Іноземному легіоні Франції.
Потім знайшов інше покликання — ресторанний бізнес. Заклади, які він відкривав у Львові, швидко ставали популярними. Його знали як людину з нескінченними ідеями: легко сходився з людьми, умів збирати навколо себе однодумців.
При цьому армії він допомагав давно, ще задовго до великої війни.
Кафе, що мало стати домом
Коли Дмитро задумався про сім’ю, він почав новий проєкт. Особливе кафе — затишне, тепле, з атмосферою справжнього дому.
Назвав його «Республіка саду». До початку війни майже все було готове до відкриття.
А далі — 24 лютого 2022 року.
Замість гостей і запаху кави в майбутньому кафе оселилися волонтери. Тут робили перекуси й батончики для військових.
Подруга Дмитра й нинішня керуюча закладом Вікторія Гнівушевська згадує: волонтерства йому було замало. Він відчував, що мусить бути там, де вирішується доля країни.
Не покинув мрію навіть на війні
Дмитро вступив до Сил спеціальних операцій. Виконував складні завдання — зокрема мінував акваторії біля Маріуполя та Одеси.
І попри фронт, попри постійну небезпеку, кафе не йшло йому з голови. Телефонував друзям, розпитував про ремонт, радився щодо інтер’єру, просив не зупиняти роботу.
Друзі кажуть: головний його талант — уміти запалювати людей ідеями. Тому поруч завжди були ті, хто готовий підставити плече.
Після загибелі вони довели справу до кінця
У березні 2023-го Дмитро загинув від удару дрона-камікадзе на Херсонщині.
Для рідних і друзів це був страшний удар. Але вони відразу вирішили: «Республіка саду» має відкритися.
За справу взялася Вікторія Гнівушевська — хоча до того мала за плечима лише кілька місяців роботи офіціанткою. Шукала кошти, домовлялася з людьми, розв’язувала десятки організаційних питань, училася керувати буквально на ходу.
Урешті мрія Дмитра стала реальністю.
Тут його пам’ятають щодня
Сьогодні в «Республіці саду» багато що нагадує про засновника.
На полицях — тарілки, які він привозив із подорожей. В інтер’єрі лишилися деталі, які він особисто обирав ще до війни.
А одну зі стін рідні віддали під сотні його фотографій. Вони з’явилися на роковини загибелі.
Для команди це більше, ніж просто світлини. Це пам’ять про друга, який мав великі плани, але віддав життя за Україну.
«Для нас це важливо, бо поки живе пам’ять про Дмитра — Дмитро живий», — каже Вікторія Гнівушевська.
І кожен, хто заходить до «Республіки саду», стає частиною цієї пам’яті. Бо інколи найкращий спосіб вшанувати людину — не дати її мрії згаснути.
