Будинки під номерами 9 і 10 на площі Міцкевича у Львові впродовж 1990-х років викликали найбільшу увагу та обговорення. Особливий інтерес до них відродився минулого року після рішення Верховного Суду, який визнав незаконним будівництво готелю Novotel на їхньому місці. У сучасній історії Львова ці дві споруди немов переслідує невдала доля: у 1991 році у будинку №10 сталася раптова пожежа, а будинок №9 зазнав обвалу — обидва об’єкти перетворилися на руїни. Проте їхня історія є багатою і славетною.
Будинок №9, який пам’ятають навіть не надто старі львів’яни, був зведений у 1830-х роках. Ще 140 років тому тут працював магазин світильників Рудольфа Дітмара, який вважається першим у світі виробником гасової лампи, винайденої у Львові. Магазин розміщувався на куті будівлі, де в радянські часи функціонував популярний салон жіночих перукарень «Мрія». У міжвоєнний період магазин Дітмара змінив магазин ламп, яким керував Міхал Пишнот.
У цей же будинок за Польщі були розташовані такі установи та крамниці:
– Спілка міжнародних транспортних перевезень «Шенкер»,
– ресторан і крамниця бакалійних товарів Ґурського,
– магазин панчіх «Світ панчіх»,
– магазин мод «Владислава»,
– магазин чоловічого одягу «Андре».
Ще у 1930-х роках тут містився Львівський союз мистців-пластиків, а в радянські часи — обласне відділення Спілки радянських художників та Художньо-виробничий комбінат Художнього фонду СРСР.
У 1960-1970-х роках у будинку №9 знаходився диспетчерський пункт таксі, біля якого розташовувалася стоянка. Проте таксі тоді були рідкістю, на відміну від сучасності, коли викликати автомобіль не становить проблеми. Для порівняння, у 1970-х роках посадка в таксі коштувала 20 копійок, а один кілометр пробігу також 20 копійок, тож поїздка на 5 кілометрів обходилася в 1 карбованець 20 копійок. Середньомісячна зарплата тоді становила 150 карбованців, тоді як сьогодні в Україні середня зарплата — близько 27 800 гривень. Сучасна вартість поїздки на таксі у Львові на 5 кілометрів сягає орієнтовно 170 гривень. Відтак, громадянин СРСР міг здійснити на свою зарплату приблизно 125 таких поїздок, а сучасний українець — близько 163,5, що на третину більше.
Старші меломани пам’ятають магазин «Мелодія» поблизу будинку №9, на вулиці Братів Рогатинців (тоді — Комсомольській). Тут продавалися вінілові платівки як «офіційного» (легального) походження, так і заборонені платівки із західною рок-музикою, які поширювали на стихійній «біржі» чи «скульожці». Це місце розташовувалося під будинком №9 і іноді сягало будинку книги. Зустрічі меломанів на «біржі» відбувалися щодня з 17:00 до 19:00. Тут не лише продавали та купували диски, а й обмінювалися ними на кілька днів, грунтуючись на взаємній довірі. Така традиція існувала до 1990-х років, після чого вінілові платівки й CD стали об’єктами виключно купівлі-продажу.
У 1995 році сталася несподівана трагедія: обвалилася частина будинку №9 через просідання підвалів. За однією з версій, члени Спілки художників, які працювали у будинку, підрубали несучі мури у підвалі, пристосовуючи його під майстерні, що спричинило руйнування сходової клітки. Врятувати цю історичну пам’ятку площі Міцкевича не вдалося, і через аварійний стан 1997 року будівлю повністю демонтували. Протягом понад двадцяти років руїни стояли пусткою, аж доки в 2020 році виконком Львівської міської ради узгодив будівництво нового готелю на цій ділянці. Виконувати проект взявся міжнародний готельний оператор Accor із Франції, з планами відкрити об’єкт у другому кварталі 2026 року.
Однак Верховний Суд України раптово визнав це будівництво незаконним. Суд звернув увагу на те, що Львівська міська рада порушила Закон України «Про охорону культурної спадщини», не погодивши намір будівництва з Міністерством культури та Комітетом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. У постанові від 7 грудня 2025 року верховний суд визнав незаконною й недійсною ухвалу міськради про початок будівництва на місці колишнього будинку №9. Ця постанови є остаточною і не підлягає оскарженню. Незважаючи на це, ймовірно, демонтувати майже завершений готель навряд чи будуть, проте подальший розвиток подій демонструватиме протиріччя між законослухняністю та здоровим глуздом.
Щодо будинку №10: він також відомий у Львові і був зведений у першій половині XIX століття. На початку XX століття він належав родині Левицьких й мав розкішний магазин, де продавалися перські килими, китайське срібло і порцеляна, російські самовари, а також люстри й лампи. Син власника, Станіслав Левицький — директор торгового банку — став відомим трагічним випадком: на ґрунті ревнощів він застрелив свою коханку, оперну акторку, а незабаром отруївся в камері, очікуючи на смертний вирок.
У міжвоєнний період у будинку розміщувалися:
– магазин радіотоварів «Неутроден»,
– кондитерська «Delice».
Під час радянської епохи польський магазин трансформувався у магазин радіоелектротоварів «Електроніка», де львів’яни купували лампи, пилососи, вінілові програвачі й магнітофони. Також у будинку розташовувалися фототоварний магазин, господарський магазин і ательє мод першого розряду «Черемшина».
Ще 1912 року в будинку відкрили кінотеатр «Байка», згодом «Геліос». Їх згадали в сучасній львівській вуличній пісні про кінолихоманку:
«І майже щогодини повстають нові кіна. Там „Байка“, „Фрашка“, тут „Гельйос“… представлять драму-чар „Розбійник Зіґомар“».
За радянських часів у цій будівлі функціонував кінотеатр імені Івана Франка, де демонстрували класичні фільми. У 1921 році на фасаді з’явилася світлова реклама, що представляла великий європейський ярмарок «Східні торги», який проходив у Львові в Стрийському парку. Радянська влада відродила цю традицію на початку 1960-х, встановивши на даху будівлі світловий рядок новин — щовечора львів’яни, що стояли неподалік кінотеатру імені Лесі Українки, отримували інформацію про виробництво молока, врожай цукрових буряків, виплавку чавуну, політику СРСР і критику американського імперіалізму.
У 1990-х, коли будинок перебував у занедбаному стані, його фасад прикрашали графіті й написи учасників авангардного фестивалю «Вивих», завдяки чому будинок отримав прізвисько «вивихнутий». У 1996 році «Укрсоцбанк» придбав руїни будинку №10, а до 2005 року на його місці завершили будівництво нової споруди, що згодом викликала численні нарікання львів’ян через архітектурний дисонанс. У народі її прозвали «унітазом». Хоча дехто критикує її дизайн, існує традиція, що через декілька десятиліть такі будівлі все ж увійдуть у гармонійне сприйняття міського середовища, співіснуючи з історичною забудовою. Аналогічна історія пов’язана і з іншим будинком, про який йтиметься далі.
Одним із найвідоміших будинків Львова є будинок №8 на площі Міцкевича — відомий як Будинок книги (сучасна назва в минулому). До 1939 року він був знаним під назвою будинок Шпрехера. На його місці раніше стояв історичний будинок у стилі історизму, у якому містився ресторан «Монополь», де Іван Франко полюбляв читати свіжі газети за чашкою кави.
Власник будинку, єврей Йона Шпрехер, був надзвичайно заможною людиною і очолював найбільшу будівельну фірму в Галичині. Водночас він відзначався надзвичайною ощадливістю: все життя харчувався лише картоплею з рослинною олією та завжди ходив пішки, щоб не витрачати 20 грошів на проїзд у трамваї. Будинок Шпрехера завершили у 1921 році, але його зведення супроводжувалося потужними громадськими протестами через масштабність будівлі. Споруда затьмарила вигляд з площі на Катедру і порушила обіцянку не перевищувати висоти пам’ятника Міцкевичу.
У Львові з 1910 року діяла заборона на будівництво будівель вище за чотири поверхи. Втім, Шпрехер обійшов це правило, ввівши в оману міську владу — перший поверх (партер) не рахувався, що дозволило збудувати другий повноцінний поверх, замаскований антресолями, а також додати велику мансарду над четвертим поверхом.
У міжвоєнний період у будинку розміщувалися такі структури й крамниці:
– Консульства Угорщини та Румунії,
– Французько-карпатське нафтове товариство,
– магазин жіночого готового одягу Акера і Бланка,
– магазин металевих виробів Апштейна,
– крамниця «Парфуми, фарби і фотографічне приладдя» Лопушанського,
– аптека Стенселя,
– «Загальна книгарня».
За часів радянського тоталітарного режиму будівля отримала назву Будинок книги, оскільки тут працювали кілька книжкових крамниць — «Політична книга», «Дружба», «Навчально-педагогічна література», «Мистецтво». Особливо шанували відділ іноземної літератури, де львів’яни, багато з яких володіли польською мовою, купували польські книги, в тому числі і переклади творів, заборонених в СРСР. З боку проспекту Свободи був розташований аптечний заклад. Перед Будинком книги у 1980-1990-х роках існувала стихійна валютна біржа, де можна було обміняти гривні на долари до відкриття легальних обмінників.
У 2020-х роках назва Будинок книги стала історією. На сьогодні більшу частину першого поверху будинку №8 займають магазини брендового одягу.
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, будь ласка, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.