38-річний львів’янин Роман Пелих вступив до лав Збройних Сил добровольцем вже на другий день повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Після тяжкого поранення на фронті він майже втратив зір, але нині докладає зусиль, щоб навчитися жити по-новому: орієнтуватися у просторі, готувати їжу та користуватися спеціальною тростиною. Аналогічні навички освоює ветеран Антон Кузьо, який осліп внаслідок поранення на Донеччині. Обом військовим допомагає громадська організація «Фонд реабілітації незрячих», яка спеціалізується на навчанні людей, що втратили зір у дорослому віці, повертанню їх до самостійного життя.
### Атрофія зорових нервів
Роман Пелих, 38 років, уродженець Львова, пішов на війну добровольцем вже на другий день повномасштабного вторгнення. Він розповідає, що не вагався, адже разом із ним у військо пішли ще четверо друзів.
Спочатку Роман служив у територіальному центрі комплектування, але згодом опинився безпосередньо на фронті, виконуючи бойові завдання на Донеччині у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. За фахом він є бойовим медиком, але не встиг працювати повноцінно за фахом. Під час одного з виходів його позицію атакували дрони, які скинули на нього вісім боєприпасів.
Військовий згадує: «Боженька добрий – я все ж вижив. Дякую побратимам, які мене витягли, і лікарям, які врятували».
Поранення Роман отримав 9 березня майже два роки тому. Евакуація тривала понад 12 годин – його доправляли з Запоріжжя до Дніпра, а потім до Вінниці, де проходив тривале лікування. Лікарі діагностували політравму: цілою залишилася лише одна права нога, після поранення він пережив зупинку серця.
Роман ділиться спогадами: «На апараті КТ я, грубо кажучи, помер. Довго реанімували, і через це я втратив зір. Частково бачу, а частково ні. Чи відновиться – не знаю. Мені призначили 0,03% зору на обох очах. Бачу лише ямки, людей, але все розмите».
Бували моменти, коли він не бачив нічого, проте зараз стан трохи покращився. Лікарі констатують атрофію зорових нервів і рекомендують берегти себе, дотримуватися дієти та стимулювати активність мозку.
За словами Романа, «наш мозок – це загадка, він працює як хоче. Якщо стимулювати його, можливо, зір відновиться».
Після звільнення з армії Роман проходить реабілітацію і вчиться жити по-новому. Допомогу надає громадська організація «Фонд реабілітації незрячих», яка з вересня минулого року реалізує проєкт підтримки дорослих людей, які втратили зір.
Сьогодні Роман освоює навички просторової орієнтації, вчиться користуватися тростиною, а також грає в шахи на спеціальній дошці для людей із порушеннями зору. Він зазначає, що це чудове стимулювання для розвитку мозку.
Ветеран також поновлює попередні побутові навички: вчиться готувати, чистити картоплю, хоч визнає, що через пошкоджену руку поки виходить не надто добре. «Якщо постаратися – все вийде», – запевняє Роман.
Попри важкі травми та часткову втрату зору, він не втрачав оптимізму та поступово повертається до активного життя.
### «Раптово в очах потемніло»
Успішним учасником проєкту «Відновлення життєвих навичок людьми, які втратили зір у дорослому віці» є 36-річний Антон Кузьо з Сум. У 2023 році, отримавши повістку, він вирішив не ухилятися від служби.
Він розповідає: «Я їхав автобусом з роботи, вийшов на зупинці, де працівники територіального центру комплектування вручили мені повістку. Вирішив не ховатися, а йти служити».
Повістку Антон отримав 1 червня, і вже 9 червня поїхав на навчання. Служив у складі 46-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ. На фронті пробув майже рік, виконуючи бойові завдання на Курахівському напрямку в окремому артилерійському батальйоні в якості мінометника.
Два роки тому під час бойового завдання Антон отримав тяжке поранення внаслідок вибуху.
Він згадує: «Я прийшов до тями, коли побратим витягував мене з вогню. Посадка горіла – туди прилетіла керована авіабомба. Він кричав: “Антон, тільки не відключайся”. Я відповів, що добре, а потім раптом в очах потемніло».
До свідомості Антон повернувся лише через два тижні у Львові. За цей час його евакуювали з Курахового до Дніпра, а потім до Києва, де йому провели трепанацію черепа.
«Весь цей час я був у медичній комі. Де мене лікували – дізнався пізніше від рідних», – розповідає він.
Реабілітацію ветеран проходив у львівському центрі Unbroken, де протягом п’яти місяців заново вчився жити після тяжкого поранення. Саме тоді усвідомив, що втратив зір.
«Коли вийшов з коми, до мене зайшли лікар і медсестра. Моє перше запитання було: як жити далі? Тоді я ще не знав, що незрячі можуть робити майже все те саме, що й зрячі, тільки трохи складніше», – ділиться Антон.
Спочатку було психологічно дуже важко, але допомогли заняття з психологами та навчання новим навичкам.
Нині він опановує просторову орієнтацію, навчається користуватися тростиною, телефоном, готувати їжу та самостійно пересуватися містом. Допомагає в цьому проекті громадська організація «Фонд реабілітації незрячих».
«Зараз я можу приготувати чай, каву, канапки або навіть просту супову страву. Раніше теж готував, але різниця суттєва, коли ти бачиш і коли ні. Почав краще орієнтуватися в просторі», – додає ветеран.
Антон наголошує, що подібні реабілітаційні програми є надзвичайно важливими для людей, які втратили зір у дорослому віці.
«Це справа буденної боротьби, тож опанування таких навичок – базовий етап для кожного, хто опинився в такій ситуації», – констатує він.
### Програма підготовки до повноцінного життя
Громадська організація «Фонд реабілітації незрячих» з вересня минулого року реалізує проект, метою якого є допомогти людям, які втратили зір у дорослому віці, повернутися до повноцінного життя. Проєкт «Відновлення життєвих навичок людьми, які втратили зір у дорослому віці» охопив 12 учасників, які стали незрячими через війну або інші життєві обставини. Вони отримують психологічну підтримку та опановують спеціальні навички самообслуговування і орієнтування у просторі.
У рамках програми відбуваються індивідуальні заняття з психологом, а також тренування з соціально-побутового та просторового орієнтування. Особам з вадами зору навчають:
– користуватися білою тростиною;
– самостійно готувати їжу;
– прати та прасувати одяг;
– прибирати помешкання та виконувати інші домашні справи.
Також організовують зустрічі з мотиваційним тренером – незрячою людиною, яка втратила зір у дорослому віці, але зуміла адаптуватися, знайти роботу і навіть започаткувати власний бізнес.
Серед учасників проєкту — 8 чоловіків і 4 жінки віком від 30 до 55 років. Двоє з них – військові, які втратили зір під час бойових дій. Більшість занять проходять у Львові на кількох локаціях і в Закарпатській області, де організували реабілітаційний табір для учасників.
За словами в.о. секретаря фонду Анни Курки, організація працює з 1992 року, однак новий етап розвитку почався після 2008 року, коли ініціювали активну реалізацію проєктів.
Вона зазначає: «Ми відійшли від споживацького підходу, коли незрячих жаліли. Натомість запровадили різноманітні навчання для розвитку та здобуття нових умінь».
Нині фонд проводить спортивні реабілітації, курси просторового орієнтування та соціально-побутової адаптації, організовує психологічну підтримку, а також навчає користуватися сучасними гаджетами. Постійними активностями є заняття шахами і шашками, зустрічі з відомими особами, перегляди фільмів з аудіодискрипцією та різноманітні екскурсії.
За словами Анни Курки, адаптація людей, які втратили зір у дорослому віці, є набагато складнішою, ніж тих, хто мав порушення зору з дитинства. Ці програми мають надважливе значення.
«Кінцева мета проєкту – не лише дати поштовх до життя та відновити втрачені навички, а й допомогти налагодити стосунки в родинах, повернутися до звичного життя і відчути себе потрібними», – підкреслюють у фонді.
Проєкт реалізується за підтримки фінського фонду Abilis Foundation і триватиме до кінця березня 2026 року. За його впровадження відповідає команда з шести осіб, четверо з яких мають порушення зору або є батьками дітей з інвалідністю.
«Це надзвичайно важливо, адже люди, які особисто пережили втрату зору і адаптувалися, найкраще розуміють тих, хто тільки починає цей складний шлях», – наголошують у громадській організації.
### Побут і просторове орієнтування
«Фонд реабілітації незрячих» має спеціально обладнану кухню, де незрячі можуть відпрацьовувати побутові навички. Наразі там вправляється Петро Думич, котрий втратив зір поступово. У 12 років він отримав опік вапном у ліве око, а згодом через інше захворювання зір на правому оці почав слабшати.
Він розповідає: «Зараз маю лише світловідчуття – бачу, де світло світить, а більше нічого».
Повністю незрячим Петро став у 45 років, до цього часу намагався самостійно пристосовуватися до життя.
«Коли втратив зір, був, можна сказати, самоучкою. Як умів – так і ходив, як міг – так і вчився», – зазначає він.
Нещодавно чоловік вперше потрапив на повноцінну реабілітацію для дорослих людей, що втратили зір. Тут він дізнався про багато нових речей і пристроїв для полегшення побуту, серед яких:
– озвучені кухонні ваги;
– індикатор рівня рідини, що сигналізує, коли склянка або чашка повна.
Петро каже: «Раніше не знав про такі пристрої, а вони дуже допомагають у повсякденному житті».
Він разом із дружиною, яка теж повністю незряча, намагаються самостійно справлятися з побутом.
«Дякувати Богові, даємо собі раду. Я навчився добре замішувати тісто – можу спекти хліб, піцу, приготувати борщ і запекти рибу», – посміхається Петро.
Завдяки участі в проєкті він також освоїв правила користування білою тростиною на дорозі.
Петро пояснює:
– коли тростина стоїть рівно між ногами – це означає, що людина не переходить дорогу;
– коли тримає тростину під кутом ніби для руху – це сигнал про перехід.
Він додає, що багатьом водіям ці сигнали невідомі, хоча їх слід пояснювати.
Під час занять Петро навчився користуватися новими орієнтирами та прийомами пересування. Якщо раніше орієнтувався лише за правою рукою, бо вона провідна, тепер вчиться користуватися й лівою.
Допомогу у вивченні ходьби із тростиною надає заступник голови ГО «Фонд реабілітації незрячих» Володимир Дурнєв. За професією він масажист і займається громадською роботою. Разом із дружиною працює при фонді Святого Володимира, де допомагає незрячим, реалізує проєкти, шукає спонсорів, ділиться досвідом.
Володимир втратив зір у дитинстві через необережність майже 50 років тому. Нині він передає свій життєвий досвід іншим, які тільки починають жити без зору, зокрема навчає користуватися білою тростиною.
Він зазначає, що тростину потрібно тримати правильно, оскільки існують різні наконечники. Наприклад, наконечник, що обертається, допомагає людині отримувати більше інформації про поверхню землі.
Тростина не лише дозволяє відчувати перешкоди, а й допомагає орієнтуватися за звуком.
Володимир пояснює явище ехолокації: «Якщо постукувати тростиною, по звуку можна зрозуміти, чи попереду перешкода, чи відкритий простір».
Орієнтування у місті часто базується на запам’ятованих маршрутах.
«Кожен вибирає для себе орієнтири: бордюри, стовпчики, газони. Проходиш маршрут багато разів, запам’ятовуєш його і рухаєшся впевненіше», – розповідає Володимир.
За його словами, у Львові незрячим доводиться долати чимало перешкод: вузькі тротуари, рекламні щити, сходи, припарковані автомобілі, відкриті двері магазинів.
Руслан Киренька, який втратив зір у 30 років через глаукому, також учасник реабілітаційного проєкту для дорослих незрячих. Там він навчився краще користуватися тростиною і безпечніше пересуватися містом.
Руслан проживає у Львові. Зір почав стрімко погіршуватися з 2006 року. Після операції у Києві 2009 року він повністю втратив зір.
Чоловік розповідає, що пересуватися містом дуже складно через нерівні тротуари та припарковані на пішохідних доріжках автомобілі.
«Я мешкаю на вулиці Самійла Величка. Біля дому немає нормального тротуару – з обох боків болото і калюжі. Я навіть писав у міськраду, але там відповіли, що немає грошей», – ділиться він.
Попри втрату зору Руслан намагається залишатися активним. Раніше працював водієм, нині виконує ремонтні роботи для знайомих – сантехніка, опалення, інші види.
Він підкреслює, що не хотів після втрати зору просто сидіти вдома.
Громадська організація «Фонд реабілітації незрячих» діє за адресою: вул. Городоцька, 81.