Австро-угорська адміністрація легалізувала проституцію в Галичині, зокрема у Львові, що до Першої світової війни був одним із найпопулярніших міст для цього виду діяльності. Перейнявши першість у Будапешта, Львів конкурував із такими містами, як Варшава, Одеса, Неаполь, Генуя та інші портові центри. За часів Австро-Угорщини проституція функціонувала як легальний бізнес, а повії проходили регулярні медичні огляди щотижня.
Аспірант Європейського університетського інституту у Флоренції Міхал Нарожняк у Центрі міської історії прочитав лекцію, присвячену життю Львова кінця XIX століття. Тоді у місті було багато закладів, які пропонували гостям бурлескні вистави, танці і, зрозуміло, борделі.
### Львів – місто гріха?
У період з кінця XIX до початку XX століття у Львові налічувалося близько 400 офіційно зареєстрованих повій. Переважну більшість борделів контролювали єврейки, тож ці заклади переважно розташовувалися у північній частині міста, простягаючись до вулиці Лесі Українки та Сербської у центральній частині Львова.
Вуличні повії здебільшого працювали на проспекті Шевченка, поблизу готелю «Жорж» та на залізничних вокзалах. Бували випадки, коли жінки, одягнені в пристойний одяг, підходили до потенційних клієнтів, вигадуючи собі легенду про вдовиць, які щойно прибули до міста. Основною мотивацією для вибору такої професії була бідність, але нерідко молодих дівчат до цього спонукали їхні батьки. Найчастіше проституцією займалися колишні домашні працівниці.
Зі слів Міхала Нарожняка, жінки приїжджали з села приблизно у 15 років, ставали слугами, які виконували хатню роботу: готували їжу, прали, прибирали. Через три-чотири роки вони переходили до надання сексуальних послуг, які тривали близько семи років, у віці від 17 до 25 років, після чого здебільшого покидали місто. Українська письменниця Габріеля Запольська також описувала явище сексуальної експлуатації домашніх робітниць у буржуазних родинах з 1880-х років.
### Квартал «червоних ліхтарів» у Львові
Відома акторка єврейського театру Берта Каліш у своїх мемуарах згадувала про квартал «червоних ліхтарів» у Львові. Народившись у 1874 році, вона жила у північному єврейському районі міста і ділилася враженнями від атмосфери, що там панувала. За її словами, центром проституції були вулиці Сенявська (нинішня Ужгородська) і Шпитальна.
Берта Каліш описувала цей район так: «Лінія червоних ліхтарів уздовж вулиці, немов нитка намистин на немитій шиї, світила вдень і вночі. Торгівля здійснювалася відкрито з дозволу поліції. Товар постійно виставлявся у вітринах або дверях будинків».
Вона характеризувала повій як «розмальованих ляльок на виставці з гримасою або фальшивою усмішкою на обличчі», які підморгували перехожим, а клієнтів – як «чоловіків у капелюхах, насунутих на очі». Поет Богдан-Ігор Антонич подібні особливості описував так: «Чоловіки в сірих пальтах тьмяніють у синяві провулка, і тінь розмазує панни, ніби забуті ікони… Чоловіки з кишень діставали зорі і платили їх паннам за п’ять хвилин любові».
Фото вулиці Ужгородської підтверджують її значення як осередку проституції у Львові наприкінці XIX століття.
Берта Каліш також згадувала Високий Замок, де у суботу любили проводити час єврейські хлопчики-м’ясники. Дівчата їх боялися, але, тим не менш, були готові почати знайомство. Якщо дівчина подобалась одному з м’ясників, він міг взяти її за руку і відводити у бік, навіть попри її опір і крики.
У єзуїтському саду (сьогоднішньому парку Івана Франка) застосовували більш цивілізовані способи знайомств: там переважно прогулювалися студенти університету, і матері дівчат із заможних родин намагалися знайти гідних наречених для своїх дочок. Як розповідав Міхал Нарожняк, дівчата приходили у супроводі матерів, які при появі студента несподівано відчували втому і сідали на лавку, даючи можливість молодим людям провести час із дівчиною, після чого кавалер супроводжував їх додому.
### Дослідник борделів під прикриттям
Ще одним джерелом для дослідження цього явища стали письмові нотатки журналіста таблоїдної преси Станіслава Брандовського. У своїй колонці в вечірній газеті Wiek nowy («Нове століття») він регулярно оповідав про будні міста, часто торкаючись теми проституції. Зокрема, він згадував старого єврея Гітла, колишнього торговця м’ясом, який через ревматизм відкрив бордель на вулиці Сербській.
За словами дослідника, «Хтось ходив до театру за розвагами, а пан Брандовський відвідував борделі — не завжди з метою статевого задоволення, хоча й це буває, але здебільшого для дослідження соціології проституції». Одного разу журналіст розслідував, чи функціонує бордель на площі Ринок. Вдаючи детектива під прикриттям, він виявив, що там перебувають жінки із середовища буржуазії. Спочатку він припустив, що в закладі роблять нелегальні аборти, проте згодом з’ясувалося, що власниця відновлює «фізіологічну невинність» молодих жінок, які готуються до шлюбу.
### Сексуальність у публічному дискурсі Львова
Наприкінці XIX століття тема сексуальності стала предметом широких суспільних дебатів у Львові та на всій території Галичини. Міхал Нарожняк згадує, що Іван Франко спільно з іншими дослідниками здійснював етнографічний збір еротичних оповідань селян. Відповідальним за збір був етнограф Володимир Гнатюк. У підсумку зібрані матеріали оформлялися у двотомне видання: перший том описував сексуальне життя селян у Російській імперії, другий — у Австро-Угорській імперії.
За словами дослідника, «Одним із перших інтелектуалів, які долучилися до обговорення сексуальності в Галичині, було захоплення природною сексуальністю галицького селянства. Серед українських робіт на цю тему найвизначнішою є збірка “Сексуальне життя українського селянства в Австро-Угорській імперії” 1912 року».
У 1905 році у Львові було засновано перший журнал «Світ статевості», що став першим у своєму роді виданням, яке відверто порушувало теми гомосексуальності і проституції у Львові. Вперше польською мовою термін «гомосексуальність» був вжитий саме у цьому журналі, присвяченому статевій просвіті.
—
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
