Ветеран Станіслав Лісовий, відомий під псевдонімом Байкал, детально поділився своєю історією в проєкті Андрія Жолоба «Без броні» на радіо FM «Галичина». Він розповів про свій шлях в армію, службу, поранення та волонтерську діяльність.
Станіслав не проходив строкову службу, адже ще у 2021 році, завершуючи магістратуру, планував відкупитися від неї. Однак лютневі події 2022-го кардинально змінили його життя: усвідомивши необхідність захищати Батьківщину, він разом з побратимами завантажив автомобіль гуманітарною допомогою і вирушив у військову частину.
Основні етапи його служби:
1. Прибуття до частини відбулося 1 березня на початку повномасштабного вторгнення.
2. Спочатку група перебувала у Львові, допомагаючи на блокпостах, адже мали легальну зброю.
3. Пізніше ухвалили рішення просуватися ближче до Києва.
4. Служба проходила у 73-му центрі спецоперацій (частина 3199), де Станіслав був старшим оператором вогнемета, проте фактично виконував обов’язки кулеметника, який використовував кулемет «покемон».
5. Початок служби пов’язаний із Житомирщиною, де проходив курси бойової підготовки та спорядження.
6. Був направлений на тимчасову базу, згодом – на Херсонський напрямок, працювали навіть на окупованих територіях та брали участь у морських операціях.
7. Через місяць переведений на Запорізький напрямок, де й отримав поранення.
Про обставини поранення Станіслав розповідає, що базувалися поблизу Запоріжжя, на території старого табору біля Дніпра. Під час обстрілу ворогом мосту спочатку перша ракета влучила в скелю, викликавши легкий жарт у групи. Друга ж ракета зачепила крону дерева і вибухнула, спричинивши повітряний підрив. Осколки поранили всіх, але лише він отримав серйозну травму.
Характер травми і лікування:
– Спочатку поранення не здавалося критичним, проте сильний біль у попереку і параліч правої ноги та оніміння лівої вказували на масивну внутрішню кровотечу.
– Госпіталізація почалася в Запоріжжі, проте через непорозуміння його помилково відправили в морг.
– Термінова операція, проведена у Дніпрі після комп’ютерної томографії, виявила уламок у хребті, який діставали вже під час операції.
– З моменту поранення до повного відновлення рухових функцій минув більше місяця, після чого розпочалася реабілітація.
Емоційний стан в період лікування:
– Було дуже важко ментально – бажання повернутися у стрій було сильним.
– Побратими звітували про отримання нової зброї, а він відчував власну безпорадність.
– Мріяв про повернення до Львова.
– Затяжна евакуація змусила його усвідомити, що треба брати ситуацію у свої руки – саме це спонукало швидше вставати на ноги та їхати додому.
Одним із проєктів, про який Станіслав розповів на ветеранському форумі, стало СТО «Не 200». Ідея його виникла у Львові, коли він зрозумів, що треба активно включатися у справи:
– Почали з декомунізації.
– Паралельно ветерани просили допомоги з ремонтом автомобілів.
– Стикнулися з проблемою недобросовісних сервісів.
– Місто надало приміщення для роботи.
– Зібрали кошти на перший підйомник.
– Частину ремонтних робіт виконували самостійно.
Допомогу надавали як партнери, так і волонтери, серед яких були, зокрема, чеські лікарі, які зібрали кошти на обладнання. Навіть коли Станіслав пересувався на милицях, він брав активну участь у ремонті військової техніки.
Поступово СТО стало комерційним:
1. Зверталися дружини побратимів із цивільними автомобілями.
2. Побачили зростаючий попит та потребу в розвитку.
3. Наразі на підприємстві працює механік Василь, планують взяти ще одного спеціаліста через великий обсяг роботи.
4. Проте основний пріоритет залишається за військовою технікою.
Щодо власного самопочуття, Станіслав чесно зізнався, що відчуття провини за те, що він тут, а його побратими на фронті, буває щодня. Втім, він розуміє, що й тут може приносити користь. Спершу проєкт не мав комерційної мети – це була виключно допомога, проте згодом стало необхідно виходити на самозабезпечення.
Окрім військової та волонтерської діяльності, Станіслав є фанатом мотоциклів:
– Захоплення почалося з дитинства, перший мотоцикл придбав у 15 років.
– Мав мотоцикли марок «Дніпро» та «Київський», які самостійно ремонтував і переобладнував.
– Згодом було навчання і служба, які відтермінували це хобі.
– Після повернення у Львів почав знову їздити на мотоциклах разом із побратимами, використовуючи це водночас як реабілітацію, відпочинок і спосіб спілкування у колі однодумців.
Станіслав Лісовий дякує за можливість відверто поділитися своєю історією, яка надихає і показує силу духу ветеранів, що після травм і війни здатні знаходити нові сенси у житті та допомагати іншим.
